Я зателефонувала до брата, аби дізнатись як там мама наша. Він довго на дзвінки не відповідав, лиш за тиждень таки буркнув: “Нема мами” і вимкнув зв’язок. Довелось мені братовій дзвонити, аби зрозуміти, що ж то було. Від почутого я сама мало за мамою не пішла.

Ще коли я лиш заміж вийшла, то мама моя овдовіла майже одразу. Дім у нас був гарний, просторий, та й господарка велика, то мама дуже просила нас жити біля неї. бо сама ради дати з усім вона не могла.

Так я й прожила життя біля матері своєї разом із чоловіком. Виростили дітей, виняньчили онуків, ще й правнучок от тут ніжками своїми тупотить. Проте, роки нікого не шкодують.

Мамі моїй дев’яносто було, як стали ми за нею дивацтва помічати. дуже вона переймалась за гроші свої. рахує. перераховує у вузлики в’яже і десь ховає. Потім починає шукати куди ж вона приховала, а загадати не може. То ходить за нами усіма і випитує, хто її забрав вузлика.

Спочатку ми до того ставились з розумінням. Ну вік, що ж тут узяти? Але рік за роком ситуація ускладнювалась. Дійшло до того, що діти перестали до нас приїздити, та й чоловік мій людина у віці, йому тиші хочеться, а тут мама моя галасує і дві гривні свої по хаті вишукує.

Зрештою, одного дня Микола мій перебрався до доньки меншої, сказав, що сил у нього уже немає і здоров’я не те, аби слухати усе те із ранку і до ночі. Сама я із мамою лишилась. Ще як поруч був Микола, то не так важко, а тут ну хоч на стіни лізь. Зателефонувала я брату і попросила маму до себе, хоча б на тиждень забрати.

Брат довго не погоджувався, адже вважав, що мамі в тисячі разів краще буде у рідній хаті.

— Давай я приїду, каже, – той тиждень у тебе побуду, а ти йди до Миколи. Вітпочинеш хоч трішки.

Та я не хотіла нікуди йти. Мені лад скрізь навести потрібно було, бо ж мама усе догори ногами перевернула. Я не мала бажання йти до когось кудись, я хотіла лиш одного – відпочити у рідній хаті і послухати тишу.

Коли брат приїхав маму забирати, то був дуже невдоволеним. Казав, що я увесь вік біля мами прожила, вона і дітей мені і онуків догледіла, а тепер коли стала немічною, то я так чиню. Я не погоджувалась із такими його словами. Вона потрібна була мені і всім, просто уже виморився кожен і хоча б тиждень усі повинні у тиші побути.

Майже місяць мама у брата була. Він возив її по спеціалістам, але зі мною говорив дуже неохоче. Дуже йому не подобалось, що мама із ним, а не в хаті своїй.

А то тиждень не брав трубку брат. Я вже сіла одного дня і давай раз за разом набирати. Зрештою, узяв він трубку і буркнув: “Чого тобі? Нема вже мами. Живіть у тиші”. Ото і все.

Я одразу братову набрала, а та ніколи не вміла змовчати. Якось так у неї виходило, що я вчинила вкрай неправильно. Виходило так, що я не мала брата турбувати і моя ідея з тим, що маму потрібно забрати до них і стала отією останньою краплею.

— Ти все життя біля неї прожила. Вона ж вам і їсти варила і городи сапала. Хазяї ви були, тільки завдяки їй. А як трішки зістарилась то що? Все. Їдь, мамо до брата? Скажу де місце її спочинку, можеш приїхати вклонитись. але до нас не заїжджай. Тут у тебе рідні більше немає.

Рік минув. Микола додому повернувся і діти з онуками тут коло нас, правнучок бігає подвір’ям. Ніби і щаслива я, усе добре, але на душі чорно та темно. Усе ніяк із голови слова братової не йдуть.

Скажіть, невже не треба було й справді тоді брата просити про допомогу. У всьому лиш моя вина?

Галина І.

Головна картинка ілюстративна.