fbpx

Я зателефонувала сину, а потім донці. Описала ситуацію, пояснила, що не маю більше ні на кого надії, окрім, як на них. Знаєте, я чомусь думала, що вони все залишать і примчать, принаймні, я так і зробила б, але діти мої вирішили інакше вчинити

Я зателефонувала сину, а потім донці. Описала ситуацію, пояснила, що не маю більше ні на кого надії, окрім, як на них. Знаєте, я чомусь думала, що вони все залишать і примчать, принаймні, я так і зробила б, але діти мої вирішили інакше вчинити.

Мабуть, всю глибину мого розчарування і жалю, зрозуміє лиш та мама, яка буквально життя своє поклала на благо дітей. Андрія і Валентину мені підіймати лиш мама моя допомагала. Чоловік, як поїхав у Київ на роботу, то лиш телеграму вислав, що розлучаємось. Більше я його і не бачила. Навіть речей не забрав своїх.

Я ж пнулась і вище себе стрибала. І в ланці працювала, і на фермі. Спати не могла бо руки не мала як покласти, адже на фермі ті 12 корів руками доїли. Та, як не трудилась, а крім боргів і злиднів що із кожного кутка виглядали, я нічого і не мала.

Ото лиш, як поїхали ми на заробітки в Польщу вперше, то привезла я дітям своїм і одяг і взуття, ще й гроші мала, чи не вперше за п’ять років. Так і моталась: трішки вдома, трішки в Польщі.

А потім була Чехія. Мила вагони, прибирала, на завод пішла. Звідти уже й в Італію поїхала, спочатку на підміну, а потім там уже й лишилась на добрих 10 років.

З нуля все дбала я, а точніше з глибокого мінусу. У матері дім старий, почали до ладу приводити і зрозуміли, що дешевше новий придбати. А потім ремонти пішли, а ще ж діти підростали, а мама моя старіла.

Рік за роком, до 65 я була в тій Італії. Уже, коли здоров’я підводити почало, то повернулась додому в село. Думала собі, що все маю на роки вперед. Дім гарний, коло дому все, чого душа бажає. діти житло мають, авто, освіту. Тішилась, що змогла таки допомогти усім і виконала усе, про що колись мені мріялось.

З собою я привезла чималі гроші, бо ж розуміла, що надію маю лиш на себе. Пенсії я точно не отримаю. Та великі мої статки, якось розтанули за вісім років життя в селі. Ніби й не витрачалась я, а коли з купки та з купки, то швидко тікає.

А це, котел мій вийшов із ладу. Чи то я що недогледіла, та дві кімнати у хаті на попіл перетворились. Ну а те що лишилось. так водою залили коли дім рятували, що й не знаю, чи доведу до ладу.

Набрала дітей. Думала вони приїдуть одразу, принаймні, я б так і зробила, а вони вислухали і давай порадами сипати.

— Мамо, каже син мені зі столиці. – я найближчий тиждень у відрядженні ну ніяк не зможу до тебе приїхати. Ти поки все замкни як є і в тітки Нелі поживи.

Донька лиш зітхнула поохкала і каже:

— Ти ж знаєш, мамо, я б примчала, та ж менший занедужав. Я чоловіка самого з ним не зможу залишити. То ті з тіткою Нелею якось усе владнай.

Отакої. Мені племінники допомагали, хоча як, вони все робили. І меблі ми винесли сушити, і килими, і штори прали, і тюлі. Я так і спала на веранді холодній, бо лячно було всі ті речі надворі без нагляду лишити.

Знаєте, місяць минув. а дітки мої так і не приїхали. Все справи та справи. А я бігаю з дому і до Нелі, бо ж нічого не робиться, а жити якось треба.

І оце сіла вчора, такий мене жаль узяв на дітей. Ті ж квартири що діти живуть – мої. Так, я їм їх подарувала, але то було ще в пору і сил і достатку. Як діти так себе показали, то може мені те житло в оренду краще здавати і жити спокійно? Ремонт ось зроблю і котел новий придбаю?

Дітей шкода і онуків, та й стосунки зіпсуються. Але, хіба ж є інший вихід нині?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page