— От що ж це ти, мамо? — Марійка поставила чашку з чаєм на стіл і хитнула головою. — Івану сорок два, а ти досі йому жінок вибираєш!
— Та що ти розумієш, доню, — зітхнула Галина Іванівна, витираючи руки кухонним рушником. — Мама завжди краще знає, що добре для її дитини.
Марійка засміялася, але з ноткою гіркоти.
— А для мене ти також знала, мамо?
Галина Іванівна здригнулася. Її донька нечасто згадувала свої молоді роки, коли Галина буквально наполягала, щоб та вийшла заміж за Миколу. Тоді їй здавалося, що це ідеальний варіант: перспективний хлопець, порядний, працює інженером.
— Ну а що? У вас із Миколою все гаразд. Ви ж і досі разом. Двоє діток! — виправдовувалася вона, ніби це все ще могло зняти з неї частину провини.
— Гаразд, мамо. Але це я навчилася любити свого чоловіка. А чи був це мій вибір — велике питання.
Того ж вечора Галина Іванівна знову думала про Івана. Він повернувся з роботи, мовчки перекусив і зачинився в кімнаті, як робив майже завжди.
— Іване, ти хоч завтра плани маєш якісь? — запитала вона, постукуючи в його двері.
— Ні, мамо. А що?
— Ну, може, підійшов би до того клубу, де ви з друзями збираєтесь.
— Мам, мені 42 роки, який клуб? — вигукнув він з помітним роздратуванням.
Галина постояла в коридорі, думаючи, чи варто продовжувати розмову. Але їй не терпілося сказати.
— Іване, а як твої справи з Оксаною? Чому ви більше не зустрічаєтесь?
— Бо ми різні, мамо, — в його голосі була безапеляційна крапка.
Галина зітхнула. Вона чудово пам’ятала, як сама говорила Іванові, що Оксана — надто вітряна, що він заслуговує на серйознішу дівчину. Іван мовчки приймав її слова, хоча вона не раз помічала, як він сумує після їхніх розмов.
Наступного ранку Галина знову побачила Марійку.
— Доню, а ти як думаєш, це моя вина, що Іван досі один?
— Звісно, мамо, твоя, — прямо відповіла Марійка, поглядаючи на свою трирічну доньку, що гралася на килимі. — Ти завжди думала, що робиш для нього краще, а насправді не давала йому жити своїм життям.
— Але ж я хотіла як краще… Я бачила, що він… як би це сказати, не готовий.
— А ти дозволила йому стати готовим? Чи дала шанс самому зробити помилки?
Галина замовкла. Вона згадала, як ще десять років тому Іван зустрічався з Танею. Гарна, добра дівчина, але Галина переконувала себе і сина, що Таня йому не пара. “Ти маєш вибрати когось із родини кращого статусу,” — говорила вона тоді.
— Доню, але що мені тепер робити? Йому вже 42. Думаєш, це можна виправити?
— Мамо, може, й можна. Але тепер це залежить тільки від Івана.
Того вечора Галина зайшла до кімнати сина.
— Іване, можна тебе?
— Щось сталося? — він відклав ноутбук і підняв очі на матір.
— Я… — вона зам’ялася. — Я хочу попросити у тебе пробачення.
— За що, мамо?
— За те, що все життя втручалася в твої справи. І не дала тобі самому вирішувати, кого любити і з ким бути.
Іван здивовано дивився на неї.
— Я завжди думала, що роблю краще. Але тепер бачу, що помилялася. Може, ти все ще встигнеш створити сім’ю.
— Мам, ти серйозно?
— Так. Я більше не буду тебе ні в чому переконувати. Я хочу, щоб ти був щасливий.
Іван довго мовчав.
— Знаєш, мамо, мені справді важко було. Але, може, я ще спробую.
І ось зараз я, Галина Іванівна, сиджу і думаю: чи є у мене шанс виправити помилки? Може, є якийсь спосіб допомогти сину знайти своє щастя, але так, щоб більше не втручатися в його життя? Чи є у когось із вас подібний досвід? Що б ви мені порадили?
