Я завжди мріяла, щоб хтось нарешті мене оцінив і розгледів. Наприклад, зайшов новий начальник у наш відділ, глянув на мене уважно і сказав:
– Ірино Василівно, ви тут найкраще працюєте, найменше чаюєте, додому звіти берете і не відпрошуєтеся, коли діти вдома з температурою. Ось вам підвищення, ось вам зарплата начальницька, ось і машина відомча і кабінет особистий.
Тільки працюйте на нас далі, ви наша найцінніша знахідка.
А ще би додали:
– У Світлани Павлівни більше не буде преміальних за просто так.
О, це навіть було б краще, ніж особиста машина.
Тільки не кажіть, що ви про таке не мріяли.
Або свекруха нарешті прозріє, в ноги впаде з каструлею пельменів.
– Іриночко, пробач заради всього святого, що я тобі такого чоловіка виховала. Ти тільки його не кидай, бо пропаде без тебе і ніколи приблизно не знайде таку як ти, як би не шукав, навіть і близько до тебе подібну. Ти – найкраще, що могло статися в нашій родині. Навіть, краще, ніж спадок від далекого родича у вигляді трикімнатної квартири в центрі столиці.
Я вам буду їсти готувати та продукти купувати, щоб тобі легше було з моїм сином жити.
Або діти зайдуть до кімнати, перед тим постукавши.
– Мамочко наша люба, ти ночей не доспала, виховуючи нас, на руках нас носила та сопельки нам витирала. Тому ми тобі вечерю приготували, за собою тарілки помили і уроки самі вивчили. В школі ми чемні, на уроках перші відповідаємо і всі вчителі хочуть з тобою познайомитися, з жінкою, яка виховала таких прекрасних дітей.
Думала я й про чоловіка, чого гріха таїти. Але те, що зі мною сталося померкло перед моїми фантазіями.
Отож, іду я така додому зі зміни, ледве ноги волочу і пакети важкі несу, парасолю не взяла, і дощ вже добряче заливає за комір. Аж тут скрип гальм і переді мною вискакує чоловік.
– Іриночко, скільки літ, скільки зим. Не впізнаєш?
Йой. Мені хотілося отак розтанути як ота вода, щоб він мене в такому вигляді і не бачив. Любов моя студентська, Руслан.
– Сідай, люба, поїдемо в кафе та зігрієшся, ти вся промокла.
Я хотіла сказати, що мені треба вечерю готувати, уроки з дітьми вчити і нарешті зробити порядок з кабачками, які давно позеленіли.
А Руслан співає, яка я гарна та мила, як він про мене згадував і все життя мене тільки в приклад всім своїм жінкам ставить.
– Ти ні крихти не змінилася за ці двадцять років.
І скажіть, що таке чути не хочеться?
Сидимо ми в кафе, а Руслан і так, і сяк хвалиться, що й бізнес процвітає, гроші не має куди дівати, правда одна прикрість – немає біля нього жінки коханої, тобто, мене.
Затьохкало моє серце аж у п’ятках, бо я за один комплімент готова була піти за ним на край світу. А далі кажу:
– Я на хвилиночку, ніс припудрити.
У вбиральні краще, ніж у нашій квартирі ремонт зроблений. Ця думка раптом так мене зачепила, що ж це я з таким чоловіком живу, що тільки з дивану та до холодильника, а от Руслан, і бізнес, і в ресторан повів, і компліментами сипле.
Як на зло тут і дзеркало таке на всю стіну, на весь ріст себе бачу, та все так детально бачу, що не підходжу я тут ніяким боком.
І оце все треба буде переробляти, перешивати, щоб конкуренток відганяти, на підборах ходити і макіяжі годинами наносити, на дієтах сидіти, і чоловікові новому догоджати аби вже точно ні на кого не глянув, а конкуренція тут буде не те, що Лідка з другого під’їзду, яка мого Вадима поглядом проводить.
Мені цього треба в сорок три роки? Це ж ще гірше треба старатися, ніж у свекрухи на ювілей.
Подякувала я Руслану за каву та попросила мене додому відвезти. Він був дуже здивований, телефонував і квіти присилав.
Я над квітами ридала, питала себе, чого я така лінива, мала б багача, а тепер сиди і пельмені ліпи та кабачки смаж. Ось так мрія збулася, і чого я не погодилася – сама собі відповіси не можу. А ви б що сказали?
Автор Ксеня Ропота
