.Я добре з ним жила, це правда. Дітей ми виростили, а далі й сталося те, що сталося.
Мені стукнуло п’ятдесят років і я стала задумуватися над тим, хто ж це поруч зі мною. Михайло вже геть подався і не змужнів, як то буває в непривабливих чоловіків, а якось «розплився», подався, посивів, полисів.
Ну як з таким ще пів життя прожити, коли я така квіточка?
Та мені з певного боку даси лише сорок п’ять років! та і сама я бачу, як на мене чоловіки поглядають і то дуже привабливі чоловіки, а я з оцим до кінця днів?
Ні, ми ж зі школи разом і він мій єдиний чоловік. Як приліпився до мене, то годі було комусь між нами вклинитися, шепотів мені такі слова, вірші писав, квіти дарував. Всі мені заздрили, що мене так люблять от я й далася любити, ще й батьки сказали, що він з заможної родини і мені буде з ним легко жити.
Так і було, я все життя не працювала, бо виховувала дітей. Вірніше, я сімнадцять років ніде не працювала, бо діти були з великою різницею у віці, та й Михайло дуже добре заробляв, у нас і квартира своя, і дача, і машина. Потім я влаштувалася до нього на фірму суто для того аби не сидіти вдома, бо мені вже було нудно.
А далі я виїхала в Європу і почала думати над тим, що все може раптово й скінчитися, а я й не жила! Ось мені вже п’ятдесят, ось уже й не знати що далі в світі буде, а я буду вічно з Михайлом? За що? За яку провину?
Я чоловікові написала, що між нами все, коли буду вдома, то все зроблю офіційно, а зараз я хочу пожити для себе.
І от стала я жити, бо було як – за квартиру платили, допомогу давали і з їжею допомагали. Стала я озиратися навколо, щоб зловити на собі погляд інтелігентного європейця, адже я жінка вродлива і найкраща в світі. Але їх не було…
Я не знаю чому, але всі дивилися повз мене, не зважаючи на вік! Я ж мала приковувати погляди! Я ж найкраща у світі і Михайло он жити без мене не може, а вони???
Минув рік, але нікого! Нікого! За наших тут не хочу й казати. Їм головне аби хоч з кимось побути. А я хочу, щоб все красиво – квіти, прогулянки, подарунки. А вони можуть лише пригостити кавою на лавочці і все!
Далі перестали й квартиру оплачувати, далі вимагали офіційного працевлаштування. А я не наймалася тут працювати! У мене вдома я пані і не планую тут нікому кланятися!
Прийшлося поїхати додому і каятися перед Михайлом! І не такий він вже й лисий, ну, вага зайва і стомлений, але ж рідний і любить мене!
– Що, Людмило, нагулялася, – спитав він мене, коли я стала на порозі.
– Та, що ти придумуєш, – сказала я з розпачем, – Не нагулялася! Всю свою молодість тобі віддала, всю свою красу! Хто тепер мене захоче?
– Та й тоді, Людмило, тебе ніхто не хотів, – відказав тихо Михайло, – Просто я тоді тебе любив і обожнював. Не раз мені казали, що ти мене не варта, але я стояв на своєму, що кращої за тебе не знайду. Чи ти думала за ці роки я в тобі не розчарувався? Але заради дітей зберігав родину, життя своє поклав вам до ніг, а ти мені тепер таке кажеш, що хочеш нагулятися і я тобі зайвий? То йди і гуляй далі, Людмило. Йди.
І він закрив переді мною двері! Я не маю слів аби вам виразити, що світ мені перевернувся! Я ж завжди була за нього красивіша! Завжди і що він таке меле? Та всі йому заздрили от і хотіли нас розлучити! Поживу трохи у батьків і думаю, що він прибіжить до мене перепрошувати. А я ще подумаю, чи його прощати після таких слів. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
