Я завжди знала, що не рідна своїм батькам. Не те щоб вони мені це сказали прямо – ні, тато з мамою ніколи не робили з цього таємницю, але й не акцентували.
Так само мене не садовили в крісло навпроти і урочистим тоном не казали, як я опинилася в їхній родині. Все було банально, мені сказали сусідські діти, що я не рідна. А я спитала тата чи це правда.
– Ти моя донька, хоч мені й не рідна, я тебе дуже люблю і так буде й надалі. Зрозуміла?
Я кивнула, бо це було так природно повірити, тим більше, що я ні разу не була в ситуації, коли сумнівалася в любові до мене батьків.
Вже пізніше повна історія моєї появи стала мені відома і я ще більше відчула захоплення батьком, який на таке зважився.
Моя біологічна мати, як я її називаю в думках, була дружиною тата в молодості. Вони одружилися рано, по любові, як він казав. Тато дуже любив маму, готовий був для неї на все, багато працював аби її всім забезпечити. Він часто працював на вахтах, щоб мати власне житло і щоб дружина не бурчала, що їй набридло жити зі свекрухою.
Бабуся намагалася розкрити очі на невістку, але тато вірив мамі.
А їй стало нудно, вона закохалася і запевняла, що я – це татова донька. Але з моєю появою на світ все стало зрозуміло, мати просила вибачення, казала, що це було тільки раз і більше не повториться.
Тато повірив і прийняв мене за свою. Тато й далі багато працював але мама жила вже зі мною в новій квартирі, де за нею ніхто не пильнував. Так вона й почала жити у своє задоволення.
Коли тато вернувся додому, то очам не повірив, що сталося з його дружиною. Вона казала, що знайшла кращого за нього і я – його донька, тому ми йдемо в нове життя, де її цінуватимуть.
Мені було три роки і я дуже за татом сумувала, новий тато, чи біологічний, на мене не звертав уваги. Якось тато прийшов мене провідати і побачив в що перетворюється матір і забрав мене до себе.
Більше мати в моєму житті не з’являлася, як і батько.
Тато одружився вдруге, з моєю мамою – доброю, терплячою жінкою, яка прийняла мене як рідну. У нас з’явилися молодші брати й сестра, і ми жили як нормальна сім’я. Я росла серед них, гралася в саду, ходила до школи, святкувала дні народження. Тато ніколи не робив різниці: “Всі мої діти”, – казав він, коли хтось запитував.
І ось я виросла. І стала сама мамою. І тут мені відкрилося те, що тато вклав у мене, окрім коштів. Скільки терпіння і розуміння, любові і довіри.
В мене щоки пашать, коли згадую свій підлітковий вік.
Тоді я вперше казала йому, що він мені не указ, бо не рідний тато.
Він сідав біля дверей і говорив тихо: “Коли будеш готова, вийди, поговоримо”. Просто чекав, поки пройде.
Ставив біля дверей моє улюблене морозиво, яке я не могла викинути, їла і добріла.
Чи як заплітав мені волосся, чи як я малювала йому нігті і він так йшов на роботу, чи як купив мені хом’яка і сам за ним прибирав…
Тому для мене така радість, коли тато з мамою приїжджають в гості, привозять смаколики і новини, згадують дитинство, мріють про майбутнє.
Приїздять сестра і брат, що каже мені, що я частина родини, важлива частина, як і вони для мене.
Аж ось одного дня все змінилося. Був звичайний вечір, я сиділа за комп’ютером, коли пролунав дзвінок. Невідомий номер. Я взяла трубку, і голос на тому кінці сказав: “Привіт, дочка. Це твій батько”. Я завмерла. Він представився – Іван Петрович, чоловік, з яким моя мати мала роман. Сказав, що шукав мене роками, через соціальні мережі, знайомих. Знайшов через спільних друзів. “Я старий, – сказав він. – Мені сімдесят п’ять. Живу сам, хворію. Ти повинна мене доглядати. Це твій обов’язок як дочки”.
Я не вірила своїм вухам. Він говорив так, ніби ми знайомі все життя. Розповідав, як моя мати йому все розповіла перед від’їздом, як він не міг мене забрати тоді через обставини – робота, сім’я. Тепер же, на старості, він один: дружини не стало, діти далеко. “Ти маєш приїхати, – наполягав він. – Жити зі мною, готувати, прибирати. Я твій кровний батько”. Я мовчала, а всередині кипіло. Як він сміє? Після стількох років мовчання, без жодного слова підтримки, без копійки на виховання – тепер вимагати догляду? Я сказала, що подумаю, і поклала трубку. Руки тремтіли.
Тієї ночі я не спала. Сиділа на балконі, дивилася на вогні міста й думала про тата – мого справжнього тата. Того, хто взяв на себе відповідальність за чужу дитину. Я уявила, як йому було важко. Він був молодий, зневірений, а тут – дитя на руках. Міг би віддати мене, забути. Але ні. Він годував мене, водив до лікаря. Коли я хворіла, сидів біля ліжка, розповідав казки. Заплітав ті кляті кіски щоранку, хоч і не вмів – бо мама була на роботі, а він хотів, щоб я виглядала гарно. Чекав мої істерики, не відштовхував, а обіймав. Купував морозиво, і модні речі – не тому, що ми були багаті, а бо хотів, щоб я не відчувала себе обділеною. Він працював понаднормово в автосервісі, щоб ми мали все: від шкільних зошитів до поїздок на море.
Я зрозуміла, який подвиг він зробив. Не просто виховав – любив. Любив так, як не кожен рідний батько любить. Він дав мені сім’ю, впевненість, освіту. А цей “біологічний” – що він дав? Генетику? Очі? Він навіть не шукав мене раніше, коли я була дитиною, коли потребувала його. Тільки тепер, коли йому погано, згадав про “обов’язок”.
Наступного дня я подзвонила йому назад. “Ні, – сказала я. – Я не твоя дочка. Мій батько – той, хто мене виростив. Ти можеш шукати допомогу деінде”. Він лаявся, але я поклала трубку. Потім поїхала до батьків. Тато сидів у саду, поливав квіти. Я обійняла його, заплакала. “Дякую, тату, – прошепотіла. – За все”. Він не запитував, просто погладив по голові, як у дитинстві.
