— Ти справді вважаєш, що твоя мати в нашому номері під час медового місяця — це «оптимізація витрат»? — голос Марини тремтів, наче натягнута струна, що ось-ось лусне.

— Ми планували цю поїздку пів року! Тільки я і ти! А тепер виявляється, що Галина Петрівна вже спакувала свої панамки й буде спати на сусідньому номері? Здавай квитки, Артеме! Я нікуди не полечу з цим конвоєм у мереживних шкарпетках!

Марина з силою рвала роздрукований ваучер на дрібні клаптики. Цупкий папір із зображенням лазурового узбережжя піддавався важко, видаючи неприємний скрип.

Біле конфетті сипалося прямо у розкриту валізу Артема, вкриваючи його акуратно складені сорочки, наче попіл на згарищі їхніх планів.

Артем завмер біля прасувальної дошки. Він поправив окуляри тим самим спокійним, розсудливим жестом, який зазвичай викликав у Марини напад тихої люті.

У спальні пахло нагрітою праскою, лаком для волосся та дорогою шкірою нових босоніжок — запахом очікування, який за мить перетворився на запах розтрощених сподівань.

— Марино, припини цей спектакль, — голос чоловіка був сухим і монотонним. — Ти знищуєш документи. Мама — доросла людина, вона має право на відпочинок. Лікар рекомендував їй морське повітря. Це вільний ринок: вона побачила вигідну пропозицію в той самий готель і купила її. Я не можу заборонити рідній матері подорожувати.

— Вільний ринок? — Марина зробила крок до нього, наступивши босою п’ятою на зарядний пристрій, але навіть не відчула. Внутрішній розпач був сильнішим. — Артеме, ми обирали цей готель спеціально через позначку «тільки для дорослих». Ми хотіли насолоджуватися приватністю, спати до обіду. Ти уявляєш наше усамітнення, коли за стінкою буде перебувати жінка, яка вважає, що має право заходити до нас без стуку?

Артем акуратно згорнув шкарпетки в тугий клубок, ігноруючи хаос навколо.

— Ти перебільшуєш. Мама буде зайнята своїми процедурами. Ми її майже не бачитимемо. Вона делікатна людина і розуміє, що у нас… свій графік.

— Делікатна? — Марина гірко засміялася. — Це та жінка, яка на моє тридцятиріччя подарувала мені підлогові ваги та книгу «Рецепти для стрункості»? Та, що перевіряє чистоту моїх полиць білою серветкою? Вона не делікатна, Артеме. Вона всюдисуща. І ти не просто дозволив їй поїхати. Ти це організував.

Марина кинулася до папки з документами, яку необачно залишила відкритою. Її руки тремтіли від обурення. Вона вихопила підтвердження бронювання.

— Дивись сюди! Номери чотириста два і чотириста чотири. Час оплати — одна і та сама секунда. Це була одна транзакція. Ти не просто «проговорився» їй про готель. Ти купив тур на трьох за моєю спиною

Артем зітхнув, розуміючи, що відступати нікуди, але провини в його очах не було. Він лише зморщився, наче його звинуватили у дрібній помилці в звіті, а не в зраді довіри.

— Так, я бронював разом. Це було логістично виправдано. Ми отримали сімейну знижку — майже сім відсотків. І трансфер з аеропорту тепер буде спільним. Навіщо витрачати кошти на дві машини, якщо можна доїхати однією? Я просто піклувався про наш бюджет, Марино. Ти ж сама хотіла оновити меблі у вітальні. От я і знайшов спосіб заощадити.

— Заощадити… — Марина опустилася на край ліжка. — Ти продав наш єдиний шанс на спокій за семивідсоткову знижку? Ти не розумієш, що це не відпустка? Це буде виїзна сесія «Клубу повчань Галини Петрівни». Ми снідатимемо втрьох, бо «мамі сумно». Ми ходитимемо на пляж разом, бо «треба наглядати за речами». А ввечері вона сидітиме у нас, бо в її номері не так ловить інтернет. Я знаю цей сценарій, Артеме. Я живу в ньому всі чотири роки нашого шлюбу.

— Навіщо ти так про неї? — у голосі Артема почулися ображені нотки. — Вона старіє. Їй страшно летіти самій у чужу країну. Я, як люблячий син, зобов’язаний гарантувати їй комфорт. Ми ж не в одному номері спатимемо, врешті-решт.

— Ми взагалі не спатимемо! Бо кожного ранку о сьомій вона дзвонитиме тобі, щоб дізнатися, чи не забув ти прийняти свої вітаміни! Ти перетворив наш романтичний відпочинок на сімейний табір суворого режиму.

Вона подивилася на чоловіка — на його непробивне обличчя, на акуратні стопки футболок. Він щиро не вбачав проблеми.

Для нього мати була константою, частиною його особистого простору, яку Марина мала просто прийняти без заперечень.

— Я не лечу, — відрізала Марина. — Забирай маму, і летить удвох. Економте на трансфері скільки забажаєте. А я залишаюся тут.

— Не говори дурниць, — Артем подивився на годинник. — Кошти за тур не повертаються. До виїзду залишилося дві години. Таксі вже в дорозі. До речі… — він завагався. — Мама вже під’їжджає. Вона вирішила, що краще нам усім зібратися тут, щоб виїхати разом. Так надійніше.

Марина застигла. В голові наче клацнув тумблер. Вона уявила, як зараз у квартиру зайде Галина Петрівна з валізою, повною настанов, і почне керувати парадом ще до порогу термінала.

— Вона їде сюди? У мій дім? Щоб конвоювати нас до самого літака?

— Ну навіщо такі слова… Просто вип’ємо чаю на дорогу, — пробурмотів Артем, поспіхом закриваючи свою валізу.

У цей момент у коридорі пролунав звук замка. Ключ повернувся впевнено, по-господарськи. Почулося шурхотіння коліщаток і бадьорий, владний голос:

— Артемчику! Марино! А ось і я! Чому двері лише на один оберт закриті? Я ж казала — безпека понад усе!

Галина Петрівна впливла у спальню, наче велике вітрило, що заповнило собою весь простір. На ній був бежевий капелюх із велетенською штучною квіткою та довга накидка.

В одній уці вона тримала пухку валізу, а в іншій — великий пакет, від якого миттєво поширився густий запах домашніх котлет із часником.

Цей аромат миттєво знищив залишки французьких парфумів Марини.

— Мамо, ти маєш чудовий вигляд, — Артем підскочив до неї, забираючи важку сумку.

— Тримай обережно! Там стратегічні запаси. Знаю я ці ваші літаки, дадуть якусь булку суху. А чоловікові потрібна нормальна їжа. Я напекла пиріжків із м’ясом, ще гарячі. В аеропорту перекусимо, поки чекатимемо.

Вона оглянула кімнату господарським оком, затримавши погляд на розкиданому одязі Марини.

— Марино, дитинко, ти ще не зібралася? Ми виходимо за тридцять хвилин. І що це в тебе за вигляд такий похмурий? Радіти треба! Море, сонце! Чи ти знову на тих своїх дієтах? Від голоду, знаєш, характер псується. Ось, поглянь, які тіні під очима — страшно дивитися.

Галина Петрівна пройшла до ліжка і, не питаючи дозволу, поклала пакет із жирними пиріжками прямо на шовкову сукню Марини.

— Артемчику, ти перевірив аптечку? Життя навчило мене, що на молодь покладатися не можна. Марина у нас дівчина творча, у хмарах літає, могла й забути. Я взяла з собою кип’ятильник. Будемо воду в номері кип’ятити самі, бо хто знає, що вони там у пляшки наливають.

Марина дивилася на цю сцену і відчувала, як реальність навколо неї тріщить по швах. Кип’ятильник.

Пиріжки в фользі. У готелі, де один сніданок коштує більше, ніж увесь гардероб Галини Петрівни.

— Галино Петрівно, — тихо промовила Марина, намагаючись зберегти спокій. — У номері є сучасне обладнання та чиста вода. Це сервіс найвищого рівня. Там не потрібен кип’ятильник.

Свекруха відмахнулася від неї, навіть не повернувши голови. Вона вже відкривала рюкзак сина, перевіряючи його речі.

— Знаємо ми той сервіс. Зекономлять на фільтрах, а мій син потім не відпочине як слід. Так, а де теплі речі? Артеме, я не бачу вовняних шкарпеток!

— Мамо, ми летимо туди, де вночі плюс тридцять, — несміливо заперечив Артем.

— У літаку кондиціонери працюють на повну! Простудишся — і весь відпочинок зіпсований. Я взяла ті, що сама в’язала, з натуральної вовни. Зараз перекладемо.

Вона відкрила свою валізу і дістала пару товстих сірих шкарпеток. Спритним рухом вона запхнула їх у сумку сина, попутно виклавши звідти його навушники.

— Навушники тобі не знадобляться, ми будемо спілкуватися. Стільки всього треба обговорити, а то ви все в роботі та в телефонах. Я взяла збірку кросвордів, будемо разом розгадувати в літаку.

Марина відчула, як до горла підступає фізична нудота. «Будемо спілкуватися». Це звучало як вирок.

Дев’ять годин польоту. З одного боку — Артем у колючих шкарпетках, з іншого — Галина Петрівна з кросвордами та розповідями про сусідські плітки.

— А ти чого стоїш, як нежива? — Галина Петрівна нарешті повернулася до невістки. — Купальник хоч взяла пристойний, закритий? Чи знову ті мотузочки? Там люди серйозні навколо, не треба Артема соромити. Він тепер людина поважна, на посаді. Йому потрібна дружина солідна, а не…

Вона не завершила речення, але її погляд на новий комплект Марини був промовистішим за будь-які слова. Свекруха підчепила пальцем бретельку.

— Синтетика. Це шкідливо для здоров’я. Я ж тобі дарувала гарний комплект із бавовни, чому не одягаєш?

Артем стояв поруч, переступаючи з ноги на ногу. Він бачив, що обличчя дружини стало білим, як крейда, але страх перед матір’ю виявився сильнішим за бажання захистити кохану.

— Мамо, ну залиш її речі, — мляво пробурмотів він. — Давайте краще документи перевіримо.

— Саме так! Документи! — пожвавилася Галина Петрівна. — Я свої роздрукувала у трьох екземплярах. Один у валізу, один у сумку, один у кишеню. А ваші де? Давайте сюди папку. Швидко. У нас графік.

Це «швидко» стало тією самою іскрою в пороховому льоху. Воно прозвучало так природно, так владно, ніби вона командувала не дорослими людьми в їхньому власному домі, а малими дітьми.

Марина подивилася на протягнуту руку з короткими пальцями та дешевою каблучкою. Потім на чоловіка, який уже покірно поліз у рюкзак за документами, готовий здати їх на перевірку «керівництву».

У цій квартирі для неї більше не було місця. Тут була сім’я — мати та син. А вона була лише додатком, який погано виконує свою роль.

— Папку… — повторила Марина дивним, дзвінким голосом. — Ах, так, папка.

Вона повільно підійшла до своєї валізи. Галина Петрівна схвально кивнула, сприйнявши це за покору.

— Давай-давай, ворушися. Таксі за десять хвилин. Треба ще встигнути присісти на дорогу.

Марина не слухала. Вона дивилася на яскраві речі у валізі й розуміла, що зараз відбудеться те, що змінить усе назавжди. Шляху назад не було. Міст був спалений.

— А тепер слухайте мене дуже уважно, — голос Марини став незвично спокійним. Вона різко смикнула замок на своїй жовтій валізі, але не для того, щоб щось дістати.

Вона перевернула її догори дном. Легкі сукні, креми для засмаги, солом’яний капелюх — усе це вивалилося на підлогу безладною купою прямо до ніг свекрухи.

Галина Петрівна відсахнулася, притискаючи до себе пакет із пиріжками.

— Марино, що ти робиш?! — вигукнув Артем. — Збирай усе негайно!

— Я не лечу, Артеме. Це остаточне рішення. Але поїздка не повинна пропадати, чи не так? Гроші ж не повертаються. Ваша мама так хвилювалася за бюджет.

Марина зробила крок до валізи чоловіка і почала силоміць запихати туди його речі, які ще лежали на ліжку. Вона не складала їх — вона їх жмакала, перетворюючи сорочки на пожоване ганчір’я.

— Що ти твориш? — Артем спробував перехопити її руку.

— Я збираю тебе у романтичну подорож, любий. Ти ж цього хотів? Щоб ми всі були разом? Так ось, я прибираю зайвий елемент. Я прибираю себе. Тільки ти і головна жінка у твоєму житті.

Вона схопила зі столу ті самі колючі вовняні шкарпетки й кинула Артему прямо в руки.

— Візьми. А то ніжки змерзнуть. Мама засмутиться.

— Припини цей цирк! — крикнула Галина Петрівна, її обличчя почервоніло. — Артеме, подивися на неї! Я ж казала, вона не для тебе. Ми зараз же йдемо, але ти потім благатимеш про вибачення!

— Саме так, Галино Петрівно. Ви йдете. Прямо зараз, — Марина закрила валізу Артема, навіть не дивлячись, чи не защемила одяг. Замок хруснув, але витримав. — Забирайте свій скарб. Я повертаю його вам.

Марина виштовхала валізу Артема в коридор. Коліщатка гуркотіли по підлозі, наче барабанний дріб.

Артем дріботів слідом, розгублений, жалюгідний, розриваючись між звичкою слухатися маму та страхом втратити дружину.

— Марино, зачекай… Давай обговоримо… Я домовлюся з мамою, вона переїде в інший корпус…

— Пізно, Артеме, — вона відчинила вхідні двері навстіж. — Ти зробив свій вибір у ту секунду, коли погодився на її умови. Ти не чоловік. Ти син. І це, на жаль, не лікується. Їдьте. У вас там графік, кип’ятильник і пиріжки. Не смію затримувати.

Вона вихопила з рюкзака папку з ваучерами й тицьнула її чоловікові в руки.

— Насолоджуйтесь. Перевіряйте одне одному стан здоров’я. Вам більше ніхто не заважає.

Галина Петрівна, пихкаючи, викотила свою валізу на сходовий майданчик. Вона вже опанувала себе і тепер дивилася на невістку з прихованим торжеством.

Конкурентку усунуто.

— Ходімо, синку, — сказала вона владно, беручи Артема під лікоть. — Не принижуйся. Нехай посидить сама, подумає. Повернемося — буде як шовкова. А зараз нам треба на море. Тобі треба нерви лікувати після такої сцени.

Артем застиг на порозі. Він дивився на Марину, очікуючи на сльози чи прохання залишитися.

Але Марина стояла рівно, схрестивши руки. У її погляді була така порожнеча, що Артему стало холодно. Він раптом зрозумів, що повертатися йому буде нікуди.

— Геть, — тихо сказала Марина.

— Ти пошкодуєш, — буркнув Артем, намагаючись зберегти залишки гідності, і зробив крок за поріг, підштовхуваний настирливою рукою матері.

— Ключі, — зажадала Марина.

Артем зупинився. Він повільно дістав зв’язку з кишені й поклав її на тумбочку біля дверей. Поруч Галина Петрівна демонстративно зітхнула й натиснула кнопку ліфта.

— І ваші теж, — Марина перевела погляд на свекруху.

— Що? — Галина Петрівна округлила очі. — Це квартира мого сина! Я маю право…

— Це квартира, за яку внески плачу я зі своєї зарплати, поки ваш син відкладає на «сюрпризи», — відрізала Марина. — Ключі. Або я змінюю замки вже сьогодні, а речі Артема виставляю на вулицю.

Свекруха побачивши рішучість у погляді невістки, кинула свою зв’язку на підлогу.

— Хамка! Моєї ноги тут більше не буде!

— Я щиро на це сподіваюся. Гарного польоту. Не забудьте вдягнути Артему панамку, сонце зараз дуже шкідливе.

Марина зачинила двері. Клацнув замок, відсікаючи звуки обуреного бубоніння. У квартирі запанувала тиша. Це була не важка, а стерильна тиша — як у приміщенні після капітального прибирання.

Марина сповзла спиною по дверях на підлогу. Вона дивилася на свої босі ноги, потім на пакет із пиріжками, який Галина Петрівна у метушні забула на ліжку.

Запах смаженого м’яса все ще витав у повітрі, але крізь нього вже пробивався свіжий подих вітру з відчиненого вікна.

Вона знала, що завтра подасть на розлучення. Вона знала, що попереду багато неприємних розмов.

Але зараз вона просто сиділа й усміхалася. Вона не полетіла на екзотичні острови. Вона залишилася вдома.

І вперше за багато років це здавалося їй найкращим відпочинком у світі. Без непроханих порад. Без Артема. Це вартувало кожного розірваного папірця.

Головна картинка ілюстративна.