— І як ти собі це уявляєш? Як? — Мій голос, як і моє обурення, дзвенів гостро і не терпів заперечень. Я стояла посеред їхньої кухні, стискаючи пакет із замороженими домашніми голубцями, які я, звісно, принесла.

Моя невістка, Ксенія, стояла, спираючись на стільницю, з цією своєю фірмовою, абсолютно безтурботною посмішкою. Вона щойно повідомила мені прекрасну новину, яка лише подвоїла мій жах.

— Я уявляю це так, Світлано Романівно: ми будемо щасливі, — промовила вона, розвівши руками.

— Щасливі?! Ксеніє, ти мені тут не цитуй романтичні комедії! Я говорю про харчування! Ти усвідомлюєш, що скоро у нас з’явиться маленька людина? І ти збираєшся годувати всю сім’ю, включно з моїм сином, цими пакетами швидкого приготування? А що ти даси новонародженому? Розчинну кашу?

— Я, здається, вам вже пояснювала, — Ксенія зітхнула, але її тон був на диво спокійний, що мене лише більше дратувало. — Мені лінь. Я не люблю готувати. Я медсестра, а не кухар. І я впевнена, що є безліч готових, якісних варіантів дитячого харчування. Ми знайдемо вихід.

— Вихід? Вихід — це твоя кухня! — Я підвищила тон, ледь стримуючись, щоб не почати ходити колами. — Мій Андрій, мій золотий хлопчик, уже схуд. Він став млявий, він виглядає нещасним! А ти просто кажеш: «Мені лінь»! Ти хіба не дружина? Це ж твій обов’язок — піклуватися про чоловіка! Я не розумію, як можна виходити заміж, не маючи жодного бажання докладати зусиль для сімейного вогнища?

Ксенія лише знизала плечима, її погляд ковзнув повз мене.

— Світлано Романівно, коли ми одружувалися, Андрій знав, що я не кулінарний геній. Він мене любить не за борщі. До речі, я дуже вдячна вам за голубці.

Ось так! Вона знову перекинула всю відповідальність на мене і мого сина, а сама зі спокійною совістю повертається до своїх “професійних” справ. Я не могла дозволити, щоб мій Андрій, мій єдиний і найкращий син, харчувався цим кулінарним непорозумінням. Це був початок моєї особистої кулінарної кампанії.

Я завжди вважала, що жінка має володіти певними якостями, які необхідні для створення справжнього домашнього затишку. Кулінарія — це основа.

Коли Андрій познайомив мене з Ксенією, я вже мала свої сумніви. Дівчина гарна, освічена (вивчилася на медсестру, що теж нелегко), але в ній не було тієї жіночності, тієї турботливості, яку я вкладала в свого сина з самого дитинства.

Прожила вона чверть століття зі своїми батьками, які її страшенно балували. Але я не можу заперечити одне: її мати, моя сваха, готує просто ідеально.

Коли ми з чоловіком приходили до них знайомитися перед весіллям, стіл просто ломився від їжі! Там були пироги, м’ясо, салати. Я тоді подумала: «Он чому мій синочок трохи погладшав перед весіллям, це теща його так гарно годувала!»

Ну, принаймні, кулінарні здібності у неї є. Я зітхнула з полегшенням. Я думала, що Ксенія, живучи з такою матір’ю, хоча б щось перейняла. Як я помилялася!

Андрій привів дружину у свою квартиру, яку ми йому купили, дбаючи про його майбутнє. Спочатку, у медовий місяць, вони “харчувалися любов’ю”, як кажуть. Не до їжі! Можна було швидко посмажити яєчню, чи замовити піцу. Весь їхній відпустковий місяць пройшов у ресторанах і кафешках.

Але ж ейфорія закінчується, і настають сімейні будні.

Спершу все було більш-менш стерпно. Ну не готує молода, то й що? Її мати, сваха, іноді приїжджала до них. Наварить, напече, і тиждень є запас.

— Світлано Романівно, я така заклопотана на роботі, — виправдовувалася Ксенія. — Я просто не встигаю. Мама мені допомагає.

Я відчувала, як у мене на душі підіймається обурення, але мовчала. Допоки сваха зі своїм чоловіком не поїхала до своєї хворої матері, дуже далеко. Вони залишили свою квартиру на старшого сина і поїхали на тривалий час. Кулінарна “підтримка” Андрія закінчилася.

Я почала помічати, що мій син став гірше виглядати. Він був якийсь млявий, почав втрачати вагу. Я питала його.

— Андрійчику, ти погано почуваєшся? Звернися до лікаря! — благала я.

Але він лише відмахувався.

— Мамо, все добре. Я просто багато працюю.

Але його очі не блищали, як раніше. Його шкіра була якась сірувата. І це все через неправильне харчування, я була впевнена!

Невдовзі у нього був день народження. Вони запросили нас до себе додому. Я приїхала з надією на нормальний, ситний стіл. Приїжджаємо, а на столі це був жах. Якась нарізка, пара салатів, варена картопля і курка-гриль.

Я одразу відчула: тут щось не те! З першого шматочка картоплі я зрозуміла, що її зварив мій Андрій. А курка? Я одразу відчула, що вона покупна, і, що найгірше, це була та курка-гриль із супермаркету, які продають майже до самого терміну придатності.

І салати! У них відчувалася кислинка від старого майонезу. Я майже впевнена, що вони також були готові, з прозорої упаковки.

Це ж треба! Син сам почистив і відварив картоплю, нарізку виклав із вакуумної упаковки, а дружина що? Нічого! Я тоді промовчала, не хотіла псувати йому свято. Але мій внутрішній голос волав: «Це неподобство! Це не сім’я!»

Через кілька тижнів я приїхала до сина, коли Ксенія була на чергуванні. Це був мій шанс провести “розслідування”. Андрій був удома, але працював за комп’ютером.

— Я зайду на кухню, синочку, — сказала я, не чекаючи відповіді. — Просто подивлюся, що у вас є.

Я відкрила холодильник. Ковбаса, сир, трохи овочів, яйця. В принципі, з цього можна було щось зробити. Але потім я відкрила морозилку. І мій жах досяг піку.

Морозилка була забита: купа напівфабрикатів! Пельмені, шніцелі, якісь котлети незрозумілого походження. Усілякі дрібниці, неїстівні і шкідливі.

— І цим ви харчуєтеся? — Я вийшла на кухню до сина. — Який кошмар!

Андрій почав виправдовуватися.

— Мамо, ну часу немає, розумієш? Ми повертаємося пізно.

— Не вічно ж Ксенія на чергуванні, Андрію! А що з супами? Корисними для шлунка? — Я почала шукати по шафках.

Ага! Знайшла! Китайська локшина швидкого приготування. Це ж просто неподобство! Я подивилася на сина, на його втомлене обличчя. Я зрозуміла: ще кілька років такої “їжі” — і здоров’ю мого золотого хлопчика прийде кінець!

Я не могла цього терпіти. Я одразу ж подзвонила Ксенії, незважаючи на пізній час.

— Ксеніє, я у вас. І я бачу, чим харчується мій син. Поясни мені, що це за безлад? Чому ти не готуєш нормальну їжу?

І тут вона мене вразила своєю відвертістю.

— Світлано Романівно, мені лінь, — сказала вона просто, без жодних виправдань, без жодного натяку на докори сумління. — Я не відчуваю до цього жодного бажання.

Я мало не опустила слухавку. Лінь! Її чоловік, мій син, харчується абияк, а їй лінь! Це була така зухвалість, така відсутність поваги до сімейних цінностей, що у мене навіть не було слів.

А потім, коли я вже була готова висловити їй усе, що думаю, вона додала:

— І ще, я хотіла вас привітати. Ви скоро станете бабусею.

Я остовпіла. Усе змішалося: радість від новини, страх за її здоров’я, і усвідомлення непоправного: як вона буде годувати дитину, коли їй лінь готувати навіть для чоловіка?

Моє рішення було єдиним можливим. Я не могла дозволити, щоб мої онуки і мій син потерпали. Я стала до них ходити. Спочатку — просто готувала. Наварю величезну каструлю борщу, побільше гарніру і котлет. Мені ж сина шкода!

— Ось, Андрійчику, — говорила я, наповнюючи контейнери. — Постав це у холодильник. Їж сам і давай Ксенії. Це свіже, це корисне.

Проблема була в тому, що я не можу їздити до них щодня. Я працюю, маю свої справи. Тож я могла приїжджати лише на вихідних. Тоді вони харчувалися моїми запасами три дні, а потім знову поверталися до своїх пакетованих супчиків.

Тоді я придумала інше. Якщо вже напівфабрикати, то домашні!

Я перетворила свої вихідні на справжню кулінарну фабрику. Я ліпила пельмені, готувала котлети, фарширувала перці та робила голубці. Усе те, що можна просто дістати з морозилки, кинути на сковорідку або в окріп. Це було чисто, корисно і, найголовніше, це не їжа з магазину. І, звичайно, супчик на три дні.

Андрій приїжджав до мене щонеділі, забирав усе це добро і, звичайно, розраховувався за продукти. Він пропонував заплатити мені, але я відмовлялася — я ж робила це для свого сина!

— Ну що ж ти, мамо, так напружуєшся? — питав він. — Ти ж не зобов’язана.

— Зобов’язана, синочку! — відповідала я, наповнюючи черговий контейнер. — Я не можу дивитися, як ти виснажуєш себе нездоровою їжею.

Але ж чи нормально це? Я ж не вічна! Скільки я ще зможу цим займатися? А головне — дитина! Вона народиться, їй потрібні будуть свіжі кашки, свіже пюре. А Ксенії лінь!

Я постійно думала: що ж можна змінити? Я не можу примусити її готувати. Я не можу переїхати до них, це буде вже занадто. Я не хочу, щоб мій син та онуки потерпали.

Я готова продовжувати свою кулінарну місію, але ця ситуація обурює мене до глибини душі! Це ненормально, коли мати, яка вже відпустила дорослого сина, змушена щотижня забезпечувати його їжею, бо його дружина має такий нестерпний характер і лінь! І я не можу заспокоїтися.

От як бути? Як перевиховати невістку?

Головна картинка ілюстративна.