– Бабо Ганно, розкажи казку, – підійшов до мене мій трирічний онук, Сашко, тримаючи в рученятах нову книжку з яскравими малюнками, яку нещодавно купила його мама, наша донька Олена.
Я всміхнулася. Малюк був схожий на казкового гномика: маленький, із пухкими щічками та величезними блакитними очима, точнісінько як у діда, які дивилися на мене, наче на чарівницю, котра зараз перенесе Сашка у дивовижну країну, а потім ще й почастує чимось смачненьким. Я взяла з його рук книжку, поцілувала онука, посадила його на коліна і…
Згадала літо 1995 року.
Мені тоді вже виповнився 31 рік, але заміж я так і не вийшла. Як жартують тепер: хто подобався мені, той не брав, а кому подобалася я, хай з іншими одружується. Не хотіла я без любові, вирішила, що краще проживу своє життя сама, ніж із нелюбом.
Ми з мамою мали велику трикімнатну квартиру, яку три роки тому продали, купивши мені однокімнатну, а мамі – невеличкий будиночок у маленькому хуторі неподалік моря. Мама моя була вже в літах, народила мене пізно, казала, що вимолила в Бога. Батько покинув нас незабаром після мого народження, мабуть, така доля була в мами – мати поруч лише одну близьку людину, якою тепер була я. Вона не ображалася і любила мене більше за все.
Але останнім часом мама почала нездужати, тож вирішила здійснити свою мрію – пожити на схилі літ біля моря, яке дуже любила. Я боялася відпускати її саму, але вона вмовила мене. Будинок купили маленький, але дуже затишний і міцний. Оформляти його на маму я не стала, щоб їй не доводилося бігати по різних установах, – усі справи вирішувала сама, приїжджаючи до хутора. А тієї весни мамі стало зовсім зле, я забрала її до себе, поклали в стаціонар, але назад вона не повернулася. Минуло три місяці, перш ніж я зібралася з силами поїхати в хутір, перевірити, чи все гаразд із будинком. Мабуть, я б іще довше зволікала, але наснилася мені мама – молода, гарна, простягнула мені незвичайну гілочку з яскраво-синіми листочками та маленькими жовтими квіточками:
– Це Іван-та-Марія, чарівна квітка, вона принесе тобі щастя, – усміхнулася мама. – А ще кажуть, що той, у кого ця квітка при собі, може швидко їхати навіть на старій шкапі. Зберися, донечко, поїдь до мого будинку, там на тебе чекає… – тут я прокинулася від дзвону будильника, схлипнула і дала собі слово поїхати на хутір найближчими днями.
Взяла тиждень в рахунок відпустки, прихопила купальник, адже море поруч, і на своїй старенькій машині вирушила в дорогу. Зазвичай шлях займав близько трьох годин, але цього разу машина вирішила мене підвести. Вона кашляла, пихкала і за три кілометри до хутора таки заглохла! Ось тобі й чарівна квітка. За кермом я була лише чотири роки, вміла керувати, але двигун для мене був як космічний корабель. Посидівши трохи в машині, я зітхнула і вийшла на дорогу, сподіваючись на диво у вигляді «швидкої допомоги» для моєї «машинки».
За хвилину біля мене загальмувала зелена автівка. Відчинилися дверцята водія, і звідти вийшов величезний чоловік – широкі плечі, високий, із волоссям, зібраним у хвіст, а сива борода й вуса закривали майже все обличчя. Я навіть позадкувала, коли він рішуче підійшов до мене.
– Ну, що сталося? – запитав він низьким, хрипким голосом.
Не дивлячись на мене і не чекаючи відповіді, він відчинив дверцята моєї машини, нахилився, натиснув важіль і підняв капот. Щось там поколупався, сходив до своєї машини, знову заліз під капот моєї, і незабаром моя машинка ожила.
– Можеш їхати, – пробасив він. – Там свічки давно треба було замінити, чому ти за машиною не доглядаєш? Про свого коня треба піклуватися, – докірливо похитав головою чоловік і запитав: – Далеко їдеш?
– Та ту недалечко, – знизала я плечима, показуючи рукою в бік хутора, і почуваючись маленькою дівчинкою, що завинила, тож очей не підіймала.
– Я там теж живу. Ну, до зустрічі, – махнув він рукою, сів у свою машину й поїхав.
Раптом я згадала, що не спитала, скільки винна за свічки та за роботу. Вирішила, що, може, ще перетнемося, і почала сідати в машину. Аж бачу – прямо біля мене лежать годинник, чоловічий, важкий. Підняла його, а на звороті гравіювання: «Михайлові від батька 1983 р.». Треба повернути годинник, шкода втрачати таку річ.
Я доїхала до свого будинку, поставила машину у дворі й трохи постояла, витираючи сльози, згадуючи, як раділа мама, коли переселялася сюди. Потім зайшла в дім, поставила чайник, щоб перекусити з дороги.
– Маріє, це ти, донечко? – почула я з вулиці.
Олена Василівна, наша літня сусідка, колишня вчителька, поспішала привітатися. Ми обнялися, зітхнули, важко згадуючи мою маму, а потім сіли пити чай. У розмові я згадала:
– Олено Василівно, чи є тут такий чоловік, високий, із бородою? Здається, Михайло звати. Знаєте його?
– Михайлика? Та хто ж його не знає? – здивувалася бабуся. – Живе на іншому кінці хутора, будинок із червоним дахом, – і хитро всміхнулася: – А тобі він навіщо?
– Та він мені на дорозі машину полагодив, а сам годинник загубив, треба віддати, – відповіла я, здивувавшись, як вона його назвала. «Михайлик» якось не в’язався з величезним сивочолим бородатим чоловіком, та ще й той її хитрий погляд – до чого б це?
Коли сусідка пішла, я вирішила не відкладати і поїхати повернути втрату, а заодно розрахуватися за допомогу. Доїхавши до околиці, побачила гарний, доглянутий будинок із квітами біля паркану. Під вікном росли дві старі груші, даючи тінь на все подвір’я. Нікого не було видно. Тільки-но я зібралася гукнути, як із будинку вибігла дівчинка, років п’яти. Побачивши мене, вона всміхнулася:
– А тобі кого?
– Напевно, твого дідуся, його ж Михайло звути?
– Ні, – захихотіла дівчинка, – це мого тата Мишком звати, а дідусь мій далеко живе, він тільки взимку приїжджає. Ходи, я тебе до тата відведу, він просив рушник принести, там у нас Зірка народжує, це наша коза.
Я здивувалася, що в цього Михайла є така маленька донька, але нічого не сказала і пішла за нею.
У міцному невеликому сараї, де підлога була встелена сухим сіном, лежала коза, а весь простір заповнював Михайло. Він тримав маленьке козеня, яке, здається, не дихало. Михайло дивився на нього і ледь не плакав.
– Ану дай сюди! – гукнула я, вихопивши козеня з його рук.
Я почала його тормосити, робити масаж, трясти за задні ніжки, і воно тихенько пискнуло, вдихаючи повітря! Коза потягнулася до свого малюка, я віддала його їй, а Михайло подивився, як Зірка лиже козеня, повернувся до мене і раптом легко, мов пір’їнку, підхопив мене на руки!
– Золотко ти моє! Це ж наше перше козеня! І ти його врятувала! Ти чарівниця!
Я була не чарівницею, а педіатром. Звісно, я раділа, що змогла так віддячити Михайлові, і в міцних чоловічих руках відчути себе маленькою дівчинкою було приємно, але пора й на землю. Я підняла голову, щоб сказати йому про це, і раптом застила, вперше того дня зустрівшись із ним поглядом, та ще й так близько. У Михайла були зовсім молоді й дуже чисті блакитні очі. Вони зачаровували і не відпускали. Я забула, що хотіла сказати, а він запитав, раптом тремтливим голосом:
– Тебе як звати?
– Марія.
– Іван та Марія, – видихнув він, але струснув головою і поставив мене на землю. – Це ж ти з тієї машини?
– Так, – згадала я, навіщо прийшла. – Ти загубив. Ось, – я простягнула йому годинник, і він полегшено зітхнув:
– Я вже боявся, що не знайду їх. Це ж така пам’ять, мені його батько подарував, а потім його не стало. Там у мене й перша сивина з’явилася. Дякую, що повернула.
Він обійняв мене і повів до будинку. Оленка, мов доросла господиня, налила нам холодного компоту і сіла з нами за стіл, підперши щоки долоньками і не перестаючи всміхатися. А Михайло непомітно розповів мені все.
Його дружина Наталя, гарна й енергійна, не хотіла жити в селі. Від початку їхнього подружнього життя вмовляла чоловіка переїхати до міста. Він займався ремонтом машин, роботу міг знайти всюди, але Наталя мріяла бути міською.
Михайло відкладав переїзд, потім народилася Оленка, і він наполягав, що дитині краще на свіжому повітрі. Але Наталя нервувала, вони часто сварилися, а потім вона раптово заявила, що при надії. Михайло зрадів, але Наталя його приголомшила: мовляв, дитина не твоя, я йду, їду з новим чоловіком у місто, а тобі твоя донька залишається, мені моя дитина. Михайло, коли до нього дійшов зміст її слів, навіть не став сперечатися з нею, що Оленка теж її донька, боявся, що вона передумає і візьме з собою малу. Так вони й залишилися вдвох. А Михайло заприсягся не голитися, поки не зустріне ту, яка по-справжньому зігріє його душу.
Мене так схвилювала розповідь Михайла, що я не помітила, як Оленка опинилася в мене на колінах, а я її обіймала.
Дівчинка подивилася на мене і спитала:
– А ти вмієш ліпити пельмені? Тато все обіцяє і ніяк не наліпить. А магазинні несмачні.
– Умію, звісно, і тебе навчу, – усміхнулася я. – Тільки треба м’ясо купити, у мене нічого немає, я щойно приїхала.
– У нас усе є, – зрадів Михайло. – Приходь завтра до нас, разом наліпимо.
Тієї ночі я не могла заснути, у моїй душі був такий сумбур, що я ніяк не могла його розібрати. Лише під ранок я заснула і побачила уві сні, як Михайло легко кружляє мене на руках, а навколо нас бігає щаслива Оленка.
Вранці я встигла з’їздити до райцентру і купити Оленці ляльку. Мені дуже захотілося зробити дівчинці подарунок. А коли я під’їхала до будинку Михайла і відчинила задні дверцята, щоб дістати коробку з лялькою, почула позаду його радісний голос:
– А ми тебе вже зачекалися!
Я обернулася і остовпіла! Переді мною стояв гарний, ще досить молодий чоловік, без бороди і вусів, лише трохи старший за мене. Я не могла повірити, що це Михайло, але його очі! Блакитні, мов озера, як листочки на квітці Іван-та-Марія.
– Михайлику, – вирвалося в мене само собою. – Це ти?..
Сашко смикав мене за руку, малюк ніяк не міг зрозуміти, чому бабуся не починає читати казку, а я подумала, що Катя і Юля, наші з Михайликом молодші доньки, двійнята, скоро закінчать інститут, вийдуть заміж і народять ще купу блакитнооких малюків нам на радість.
А я їм читатиму казки і ліпитиму пельмені.
