Я звичайна дівчина з невеликого містечка під Києвом, яка з дитинства мріяла про казкове весілля з пишною сукнею, музикою і коханим, який би поділяв мою мрію.
Але знайти такого чоловіка виявилося непросто: хлопці не поспішали одружуватися, а про грандіозне свято й поготів не думали. У 29 років я запанікувала – мрія вийти заміж молодою танула, а годинник цокав.
На дні народження чоловіка подруги я познайомилася з Остапом – харизматичним, розумним, ідеальним на перший погляд. Я сама зробила перший крок, і ми почали зустрічатися.
Усе йшло чудово, аж поки в день нашого весілля не розкрилася правда, яка зруйнувала усі мої мрії.
Я виросла в затишному містечку неподалік Києва, де вечорами пахло свіжоспеченим хлібом, а сусіди знали одне одного по імені. Ще малою я малювала у зошиті весільні сукні, уявляючи себе принцесою в білому, поряд із коханим, який обіцяє бути зі мною назавжди.
Мене звати Олена, і ця мрія про ідеальне весілля жила зі мною завжди. Але реальність виявилася іншою: хлопці, з якими я зустрічалася, не поспішали говорити про шлюб, а про пишне свято й чути не хотіли.
У 29 я відчула, як мій час спливає. Хотілося вийти заміж молодою, а не бути “старою нареченою”.
Одного прохолодного осіннього вечора я пішла на день народження Андрія, чоловіка моєї подруги Галини. У їхньому будинку гуділа вечірка: сміх, дзвін келихів, запах свіжоспеченого гусака.
І тут я побачила його – Остапа. Високий, із теплими карими очима й усмішкою, від якої я заклякла на місці. Він розповідав компанії про свої походи в Карпати, і його спокійний, але впевнений голос мене зачарував.
– Галю, хто це? – шепнула я, тягнучи подругу до кухні, де вона наливала мені вишневий компот.
Вона хитро посміхнулася.
– Остап? Колега Андрія. Розумний, самотній, трохи сором’язливий. Хочеш, познайомлю?
– Та давай! – сказала я, намагаючись приховати хвилювання.
За кілька хвилин Галина підвела мене до нього.
– Остапе, це Олена, моя найкраща подруга. Вона теж любить походи, уявляєш? – підморгнула вона.
Я ледь не пирснула – походи були не моєю стихією, але я швидко зібралася.
– Правда? А ти бував на Говерлі? – запитала я, сподіваючись, що звучу природно.
Остап усміхнувся ширше.
– Бував, і не раз. Там такі краєвиди – словами не описати. А ти була?
– Ще ні, але дуже хочу, – збрехала я, щоб підтримати розмову. – Розкажи, як воно?
Він почав розповідати про туманні вершини, дикі стежки й зоряне небо в горах, а я слухала, затамувавши подих. Не тому, що мріяла про походи, а тому, що його талант до розповіді мене заворожила.
Ми проговорили весь вечір – про книги, улюблені вареники, дитячі спогади. Але коли вечірка закінчилася, він так і не попросив мій номер. Я пішла додому, сповнена змішаних почуттів: захвату й розчарування.
Через два дні я не могла викинути Остапа з голови.
– Галю, він не взяв мій номер! Може, я йому не сподобалась? – скаржилася я за кавою в нашій улюбленій кав’ярні на площі.
– Та може, він просто соромиться, – пирснула вона, розмішуючи лате. – Олено, це 2024 рік! Хочеш побачити його – бери ініціативу в свої руки.
Вона мала рацію. Я не збиралася втрачати шанс. Галина дістала його номер через Андрія, і я, зібравши всю сміливість, набрала.
– Алло? – його голос був теплим, але здивованим.
– Привіт, Остапе. Це Олена, з вечірки, – сказала я, намагаючись звучати впевнено. – Так класно було з тобою спілкуватися. Може, зустрінемося за кавою?
Пауза затягнулася, і я застигла. А потім він тихо засміявся.
– Олено, я так радий, що ти подзвонила. Я сам себе гриз, що не взяв твій номер. Кава – це чудово.
Того вікенду ми пішли до затишної кав’ярні з картатим скатертинами й найкращими сирниками в місті. За тарілками пухких сирників із медом ми говорили про мрії, сім’ю, любов до українських традицій.
Він розповів, як його бабуся в селі під Тернополем вчила його готувати борщ, а я поділилася своєю про кар’єру і власний дім.
На третьому побаченні я була по вуха закохана. Ми гуляли набережною, де ліхтарі відбивалися у воді, і я зважилася.
– Остапе, ти мені дуже подобаєшся, – сказала я, зупинившись і дивлячись йому в очі. – А що, якби ми ну, були разом? Офіційно?
Він здивовано підняв брови, а потім усміхнувся.
– Олено, ти не перестаєш дивувати. Ти мені теж дуже подобаєшся. Давай спробуємо.
Пів року пролетіли, наче мить. Ми сміялися, ходили на побачення, ділилися мріями. Але моя мрія про весілля була близькою, як ніколи.
Я натякала: розповідала про весілля друзів, показувала каблучки у вітринах. Остап не реагував. Нарешті, одного вечора, коли ми валялися на моєму дивані, дивлячись якусь романтичну комедію, я не витримала.
– Остапе, ти ніколи не думав про одруження? – обережно почала я. – Знаєш, жити разом, будувати сім’ю.
Він глянув на мене, тримаючи чипсину.
– Одруження? Ну, це круто, – сказав він, а потім усміхнувся. – Ти щось натякаєш?
Я засміялася, хоч душа пішла у п’яти.
– Може, й натякаю. А що, якби ми з тобою одружилися? Тато сказав, що подарує мені квартиру ось цю на весілля, а брат уже авто.
Остап раптом сповз із дивана й став на одне коліно, тримаючи пачку чипсів, наче каблучку.
– Олено, ти вийдеш за мене?
Це було не так, як я уявляла – без ресторану, свічок і діамантів. Але я закричала:
– Так! – так голосно, що сусіди точно почули.
Ми кинулися обійматися, сміючись, і почали планувати де буде наше найголовніше свято життя.
Планування весілля було, як вихор. Я хотіла, щоб усе було ідеально: розкішний зал, величезний коровай, сукня, від якої перехопить подих.
Ми забронювали ресторан у центрі – із кришталевими люстрами й видом на старе місто. Гостей нарахувалося 150 – родина, друзі, навіть далекі родичі, яких я не бачила роками.
Моя сукня – білосніжна, з вишуканою вишивкою – коштувала 45 000 гривень, але вона того варта. Загальний бюджет весілля сягнув 200 000 гривень, і Остап лише підняв брову.
– Оленочко, нам точно потрібні оті квіти за 5 000? – жартома спитав він, коли я показувала йому кошторис.
– Остапе, це ж раз у житті! – відповіла я. – Хочу, щоб усе було, як у казці.
Він усміхнувся й обійняв мене.
– Добре, казкарко. Хай буде по-твоєму.
День весілля наближався, і я була на межі. Усе мало бути ідеально, але я хвилювалася, що щось піде не так. Передчуття мене не підвело.
У день весілля я прокинулася о п’ятій ранку, не в силах стримати хвилювання. Сукня висіла на вішалці, наче витвір мистецтва. Візажистка й перукарка приїхали о сьомій, і за кілька годин я вже була готова: сукня сиділа ідеально, зачіска з локонами й вишита фата додавали казковості. Але ноги тремтіли, коли я сідала в машину до РАЦСу.
– Олен, ти чого така бліда? – спитала Галина, поправляючи мій шлейф. – Усе буде супер!
– Просто боюся, що щось піде не так, – зізналася я.
– Та годі тобі! Ти красуня, Остап тебе обожнює, гості вже чекають. Усе буде ідеально, – заспокоїла вона.
У РАЦСі все йшло за планом. Ми з Остапом стояли перед працівницею, яка промовляла урочисті слова. Я ледь стримувала сльози щастя, коли вона сказала:
– Шановні гості, а тепер.
Раптом двері грюкнули, і в зал увірвалася жінка. Її голос тремтів від емоцій:
– Остапе, ти що, серйозно?! Кидаєш мене в такому стані, а сам одружуєшся з цією дівчиною?!
Усі застигли. Я глянула на неї – молода, із помітним животом, явно на пізньому терміні вагітності. Мої руки затремтіли.
– Хто це? – прошепотіла я, дивлячись на Остапа.
Він спокійно відповів:
– Моя колишня, Соломія.
– Вона при надії? Від тебе? – мій голос тремтів.
– Ну, так, від мене, – сказав він, наче це було щось буденне.
Я впала на стілець, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Гості зашепотіли, мої батьки кинулися до Остапа, а Галина намагалася заспокоїти жінку, яку ледве вивели із зали.
– Як це можливо? – ледь видала я. – Судячи з її стану, вона на 7-8 місяці. Ми ж уже тоді зустрічалися!
Остап знизав плечима.
– Я ж не був з обою одруженим. Ми просто зустрічались. Та й мусив я десь жити, ось і жив у неї. Але коли ми вирішили одружитися, я з нею порвав.
Я не могла повірити своїм вухам. Мій тато з братом уже тримали Остапа за комір, але я не могла ворушитися. Моя мрія, моя казка розсипалася на очах.
Після того, як Соломію вивели, церемонію довелося зупинити. Я сиділа в маленькій кімнаті РАЦСу, тримаючи фату в руках, а Галина обіймала мене.
– Олен, що ти хочеш робити? – тихо спитала вона.
– Я не знаю, – прошепотіла я. – Як він міг? Як я могла цього не бачити?
Мій тато влетів у кімнату, його обличчя було червоне від емоцій.
– Олено, ми скасовуємо це весілля. Він не вартий тебе.
– Тату, я сама не розумію, що відбувається, – відповіла я, витираючи сльози. – Але я мушу з ним поговорити.
Остап зайшов, він навіть не виглядаючи винувато.
– Олено, я можу пояснити, – почав він.
– Пояснити?! – вигукнула я. – Ти жив із нею, коли ми вже зустрічалися! І ти знав, що вона при надії!
– Я не хотів тебе засмучувати, – сказав він тихо. – Я думав, що все вирішиться само собою. Ну та й я їй нічого не обіцяв. Як це узагалі нас стосується, я не розумію?
Весілля не відбулося. Гості розійшлися, ресторан повернув частину грошей, але більшу частину ми втратили. Я повернулася до батьківського дому, почуваючись спустошеною.
Звісно, Остап телефонує. Він не покидає надію на те, що ми із ним станемо сім’єю. У Соломії з’явився син і я знаю, що Остап був на хрестинах, пишається тим, що став татом. Але це все не є для нього перешкодою для того, аби створити сім’ю зі мною.
А може то я чогось не розумію? Минуле нає значення? Я втрачаю останній шанс на те, аби стати щасливою дружиною?
Головна кратинка ілюсраитвна.
