Я стояла на балконі своєї трикімнатної квартири, дивлячись на вечірнє місто, що блимало вогнями. Мені було 55, і серце калатало так, ніби я знову дівчинка на першому побаченні.

Але це не було побачення. Це був момент, коли все мало вирішитися. Він, мій співмешканець, якого я знала лише пів року, тримав у руках папери і дивився на мене з таким виразом, ніби я винна йому все життя.

— Слухай, Олено, — сказав він спокійно, але з ноткою, що не залишала сумнівів. — Ти ж одна в цій квартирі сидиш. Велика, зручна, в центрі. А я ж нікуди не можу подітися.

Давай переоформимо її на нас обох. На мене і на тебе. Я ж не чужий. Ми разом живемо, готуємо, гуляємо. Це ж логічно. І я б тоді ремонт зробив, як треба. Все б обновив. Для нас. Уже як господар.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Руки затремтіли, але я не відвела погляду.

— Ти що, серйозно? — прошепотіла я, намагаючись тримати голос рівно. — Це моя квартира. Я її купувала ще з чоловіком. Для дітей. Для себе. Ти. гість тут. Я тебе пустила, бо думала, ми разом будуємо щось нове. А ти хочеш забрати?

Він усміхнувся, ніби це жарт.

— Забрати? Ні, Олено, розділити. Я ж пенсіонер, підробляю дрібницями. А ти на роботі. Давай будемо справедливі. Я ж не прошу все. Тільки половину. На папері. Для спокою.

— Спокою? — я підняла голос, не стримавшись. — Ти їси все з холодильника, розкидаєш речі по всій квартирі, а я після роботи ще в магазин бігаю! І тепер квартира? Мені цікаво, ти серйозно зараз?

Він зітхнув, поклав папери на стіл.

— Добре, добре. Не гарячкуй. Подумаємо. Але ти ж знаєш, я нікуди не піду просто так. Ми ж пара.

Я повернулася до вікна, щоб не бачити його обличчя. Господи, ну нащо мені була ця женячка?Все почалося багато років тому. Мені зараз 55, і я не почуваюся старою чи самотньою в поганому сенсі.

Навпаки, я пишаюся своїм життям. У 39 років я втратила коханого чоловіка — він пішов раптово, від недуги. Ми одружилися молодими, ще студентами, і будували все разом. Діти були нашим продовженням: старший син, відповідальний і надійний, і молодший, мрійник з великими планами.

Коли трапилося лихо, старшому було 20, молодшому — 17. Старший відразу перевівся в місцевий університет, щоб бути поруч зі мною. Він допомагав по дому, підтримував, ніби став головою сім’ї.

Молодший через два роки вступив до престижного вишу в Києві, а потім виграв стипендію і поїхав до Німеччини на магістратуру. Я не заперечувала — до того часу я вже оговталася, навчилася жити з болем, але без сліз щодня.

Старший син оселився з дівчиною, яку кохав, вони одружилися і залишилися в її квартирі неподалік. Я рада була за нього. А мені почали натякати подруги, родичі: “Олено, 43 роки — це не вік ховатися. Подумай про себе, про нове життя. Зустрінеш когось, будеш щаслива.”

Спочатку я відмахувалася. Хотіла побути одна, без нікого, хто б турбував чи претендував на місце мого чоловіка. Потім просто ніхто не чіпляв серце.

Я працювала в школі вчителькою математики, приходила додому, готувала для себе, гуляла з сусідською собакою, яку іноді брала на прогулянку. Життя текло спокійно.

Але в 50 років щось клацнуло всередині. Я сиділа ввечері з чашкою чаю і подумала: “Внуки будуть, це чудово. Але хто слухатиме мої історії ввечері? З ким ділити теплий плед перед телевізором? Хто обійме, коли сумно?”

Я відчула порожнечу, ніби кімната стала завеликою для однієї.

Вирішила змінитися. Записалася в басейн — плавати завжди любила, це розслабляло. Почала ходити в парк на йогу для пенсіонерів, хоча я ще працювала.

Купила собі маленьку собачку — таксу на ім’я Бім, і записала нас на курси дресирування. Там, серед власників собак, я і зустріла його. Звали його Петро, йому було 57, він вийшов на пенсію рано, через вислугу в будівництві, і тепер підробляв дрібними ремонтами — “чоловіком на годину”.

Спочатку ми просто базікали про собак. Бім одразу полюбив його, бо Петро кидав м’ячик і сміявся гучно.

— Олено, твоя такса — справжній чемпіон! — сказав він одного разу після заняття. — А ти сама як? Не нудно одній?

— Та ні, звикла, — відповіла я, усміхаючись. — Але іноді хочеться з кимось поговорити не про команди “сидіти” чи “лежати”.

Він розсміявся.

— Я теж. Пенсія — це свобода, але й самота. Ходімо якось погуляємо в парку. Просто побалакаємо.

Ми почали зустрічатися. Виявилося, обидва любимо готувати. Я розповідала про свої фірмові пиріжки з вишнею, він — про шашлик на мангалі.

— Олено, а давай якось у мене вдома? — запропонував він через місяць. — Я рибу запечу, ти салат принесеш.

Я погодилася. Його квартира була маленькою, однокімнатною, орендованою. Але ввечері було затишно. Ми готували, сміялися.

— Ти знаєш, — сказав він, нарізаючи овочі, — у нашому віці не розумно бігати на побачення, як молоді. Купувати квіти, ходити в кафе. Скільки нам часу лишилося? Давай просто спробуємо жити разом. Подивимося, чи підходимо.

Я задумалася. Серце тріпотіло — це було нове, хвилююче.

— А де? — запитала я.

— У тебе ж трикімнатна. Простора. Я свої речі принесу, і все.

Так ми і зробили. Спочатку все було як у казці. Я приходила з роботи, а він уже чай заварив.

— Олено, люба, сідай, відпочинь. Я сьогодні курку запік, з картоплею.

Я раділа дрібницям: разом мити посуд, дивитися серіали, обійматися на дивані. Навіть його шкарпетки, розкидані по підлозі, спочатку здавалися милими — знак, що хтось є.

Але поступово накопичувалося. Я працюю за графіком: встаю о 7, повертаюся о 17. Він удома цілий день. Підробітки — не щодня, раз на тиждень хтось дзвонить полагодити кран чи повісити полицю.

Одного вечора я прийшла, відкрила холодильник — порожньо. Я напередодні купила м’ясо для котлет, овочі, сир.

— Петре, де все? — запитала я, намагаючись не дратуватися.

Він сидів за комп’ютером, грав у шахи онлайн.

— А, з’їв. Готував собі обід, то й вечерю заодно. Смачно вийшло!

— Але я планувала вечерю після роботи. Хотіла розслабитися, поїсти нормально.

— Ну що за проблема? Ходімо в магазин, купимо, приготуємо разом. Швидко! Але зачекай я партію завершу. Тут такий суперник цікавий, не повіриш.

Я зітхнула, пішла в магазин одна. Наступного разу те саме. Він їв усе: хліб, йогурти, навіть фрукти, які я купувала на тиждень.

— Петре, давай домовимося, — сказала я одного разу за вечерею, яку ми все ж приготували. — Я купую продукти на вечерю, ти не чіпай. Готуй собі окремо.

— Олено, ти що, жадібна? Ми ж разом! — образився він. — Я ж не чужий.

Я мовчала. З прибиранням гірше. Квартира заростала: його майки на стільцях, інструменти від підробітків у коридорі, шкарпетки скрізь.

— Петре, прибери за собою, будь ласка, — просила я.

— А що, ти жінка в домі, тобі й прибирати. Я ж чоловік, ремонтую, коли треба.

Я сміялася спочатку, думала, жартує. Але ні.

Подруги помітили зміни. Зустрілися в кафе з Ірою, моєю давньою знайомою.

— Олено, ти схудла. Що з тобою? Новий чоловік — це добре, але очі в тебе втомлені.

— Та все нормально, — брехала я. — Просто робота.

— Розкажи правду. Він що, не ображає тебе?

Я зітхнула.

— Та соромно і казати якось. Просто не допомагає. Так, ніби я його жінка вже років сорок. Хоча ні, допомагає. Допомагає. Готує іноді. Але їсть все, розкидає речі. Я після школи ще прибираю, перу.

— Олено, ти ж не прислуга! Поговори з ним серйозно.

Я спробувала. Одного вечора, коли ми сиділи на кухні, я сказала:

— Петре, давай розділимо обов’язки. Ти прибираєш за собою, я готую вечерю. І продукти — купуємо разом, але не їмо все за день.

Він подивився здивовано.

— Ти мене виховуєш? Я ж старший за тебе на два роки. І взагалі, Олено, ти повинна бути добрішою і уважнішою. Не помічаєш, як стала мені кожен шматок хліба рахувати. Ти звикла сама жити, але я чоловік я їм багато і стно. Чи ти думала, що я як Бім, отримав порцію горошку і дякую.

А потім він заговорив про те, що почувається у моїй квартирі гостем. Мовляв, живемо разом, він ремонтує все, але не є господарем. Не порядок. Треба все поділити порівну.

Я завмерла ні, відчула холод.

— Що? Переоформити? Це моя квартира! Я її з чоловіком купувала, для дітей лишила в спадок.

— Діти виросли! Старший у своїй, молодший у Німеччині. А ми тут. Будемо старіти разом. Логічно ж.

Це повторювалося. Він натякав, просив, навіть папери якісь приніс від нотаріуса.

Сини дізналися. Старший, Андрій, подзвонив.

— Мамо, що за чоловік? Він просить квартиру? Ти що, з глузду з’їхала?

— Андрію, все під контролем, — заспокоювала я. — Просто поговорили.

Молодший, Віталій, з Німеччини по відео:

— Мамо, будь обережна. У нас тут історії про таких. Вони приходять, а потім претендують на все. Ти ж сама справляєшся.

Я кивала, але всередині боролася. Люблю його? Чи просто звикла? Кульмінація сталася того вечора на балконі. Після слів про переоформлення я не витримала.

— Петре, забирай речі. Це кінець.

Він не пішов одразу. Сидів, переконував.

— Олено, не гарячкуй. Я ж для нас. Подумай про це. Одружимось, дві пенсії краще ніж одна. Але й я повинен відчувати землю під ногами. Старість попереду, а так — ми б жили краще.

— Ні. Йди.

Він зібрався за годину. Пішов, грюкнувши дверима. Я залишилася одна. Знову. Але цього разу з полегшенням. Квартира моя. Життя моє.

Наступного дня я зателефонувала майстру — зробити ремонт. Сама. Як хочу. Блакитні шпалери в спальні, нову плитку на кухні. Бім радів, бігав по порожніх кімнатах.

Єдине що мені у голові не вкладається: ну нащо була мені та женячка у 55? Чим мені тиша не подобалась? Дівчата не повторюйте моїх помилок, бо у такому віці вже складно до когось звикати, це не молодість із її наївністю.

Нащо терпіти, якщо можна бути щасливому, хай і на самоті?

Головна кратинка ілстративна.