Після весілля Степан та Ірина перебралися в нову квартиру на четвертому поверсі. Житло купували батьки Степана, але оформлення документів відклали на невизначений термін. Його мати, Ніна Петрівна, одразу заявила, що квартира лишатиметься на ній, а невістку сюди навіть не пропишуть, бо в житті всяке буває, люди сходяться й розходяться, то навіщо завчасно ділити майно. Ірина на ті слова лише знизала плечима й нічого не відповіла. Вона взагалі була спокійною дівчиною, завжди віталася з сусідками на сходах, усміхалася, коли зустрічала когось у дворі, і ніколи ні з ким не вступала в суперечки.

Попри це Ніна Петрівна від самого початку сприйняла невістку вороже. Вона регулярно приходила в гості без попередження, перевіряла чистоту, оглядала холодильник і постійно бурчала. Сусідкам на лавці біля під’їзду вона без зупину скаржилася, що за молодою дружиною треба пильно стежити, бо коли син їде у робочі поїздки, дівчина лишається сама й хто знає, чим вона займається.

Молоді жили між собою добре. У квартирі завжди пахло свіжою випічкою, Ірина готувала вечері й чекала чоловіка з роботи, а Степан майже щодня повертався додому з невеликим букетом або коробкою солодощів із місцевої кондитерської.

Напруга виходила тільки від Ніни Петрівни. Вона могла прийти серед тижня, зчинити галас через незакритий тюбик пасти чи недомиту чашку в раковині. Його мати кричала так голосно, що луна розносилася по всьому під’їзду аж до горішніх поверхів. Ірина в такі моменти намагалася мовчати або виходила в іншу кімнату, щоб не роздмухувати сварку.

Восени зі Степаном сталася неприємність на будівництві, де він працював виконробом. Через несправність риштовання він упав з висоти. Його терміново доправили до міської лікарні, де довелося пролежати більше місяця. У перші ж дні після цього Ірина раптово зникла з будинку. Перестала з’являтися у дворі, світло у вікнах вечорами не світилося.

Сусіди спершу вирішили, що вона цілодобово чергує біля чоловіка, але незабаром Ніна Петрівна сама розвіяла ці здогади. У дворі вона голосно розповідала всім охочим, що особисто вказала невістці на двері й забрала ключі. Вона стверджувала, що лікарі сумніваються, чи зможе Степан знову нормально ходити, а молода дівчина все одно не схоче доглядати хворого й рано чи пізно втече, то краще це зробити одразу. Люди слухали ці пояснення з подивом, але воліли не втручатися в чужі родинні справи.

З часом Степан одужав, пройшов реабілітацію і повернувся додому. Разом із ним у квартиру знову в’їхала Ірина. Напевно, чоловік дізнався про вчинок матері й наполіг на поверненні дружини, але в деталі вони нікого не присвячували. Вони так само ходили разом до магазину, тримаючись за руки, хоч Степан ще трохи налягав на одну ногу.

Минуло два тижні. Одного ранку біля входу до під’їзду сусідка перестріла Ніну Петрівну. Вона сиділа на лавці і виглядала кепсько.

— Ніно Петрівно, що з вами? Вам зле? — запитала сусідка.

— Ой, болить ось тут, у грудях, і віддає в руку. Мабуть, перевтомилася просто.

— Так треба викликати швидку або хоча б дістатися до поліклініки.

— Ні-ні, нікуди я не піду. Боюся я тих лікарень. Перепочину трохи й піду нагору.

Вона так і не погоджувалася на медичну допомогу, але за кілька днів до будинку все ж приїхала машини швидкої. Ніну Петрівну забрали у важкому стані після раптового нападу.

Коли її перевели до звичайної палати, сусідка вирішила її провідати, бо ми прожили в одному під’їзді понад п’ятнадцять років. У палаті було тихо, біля вікна стояло ліжко, на якому лежала Ніна Петрівна. Вона дуже змінилася, схудла, а в очах більше не було тієї колишньої впевненості й зверхності.

— Дякую, що зайшла, — мовила вона слабким голосом, — Бачиш, як воно повернулося. Лежу тепер і поворухнутися не можу.

— Як ви почуваєтеся? Що кажуть лікарі?

— Кажуть, треба час і догляд. А хто той догляд дасть? Чоловік мій цілий день сидить дома й тільки в телевізор дивиться, він навіть підігріти їжу собі не може, не те що за мною ходити. У Степана робота…

Ніна Петрівна повернула голову до вікна, і по її щоці покотилася сльоза.

— Я ж про все передумала, поки тут лежу. Навіщо мені та квартира була потрібна? Навіщо я її тримала за собою, кому що доводила? Та хай беруть її, хай Степан переоформляє на себе чи на них двох, мені вже нічого не треба. Аби тільки додому повернутися, аби на ноги стати.

— Вам зараз треба думали лише про спокій, — мовила сусідка. — Не нервуйте так.

— Лікарі кажуть, треба щодня розтирати й розминати руку та ногу, спеціальні вправи робити, бо інакше так і лишуся прикутою до ліжка. А хто це робитиме? Степан не вміє, чоловік відмовляється. Єдина, хто б могла це зробити — Ірина. Вона ж колись на медичних курсах вчилася, я знаю. Але ж я її так образила. Вигнала з хати, коли син лежав хворий.

Вона вхопила сусідку за руку.

— Перекажи їй мої слова. Попроси її приходити до мене. Скажи, що я все зрозуміла, що я більше ніколи не втручатимуся в їхнє життя. Нехай вона тільки допоможе мені розробляти руку. Благаю тебе, поговори з нею.

Сусідка помовчала кілька секунд, роздивляючись її розгублене обличчя.

— Я перекажу їй усе, що ви сказали, Ніно Петрівно. Але вмовляти її я не буду. Ви самі знаєте, скільки всього їй довелося витримати від вас. Це лише її рішення, і як вона вирішить, так і буде.

— Перекажи хоча б. Просто перекажи, — тихо прошепотіла вона й заплющила очі.

Того ж вечора сусідка пішла до Ірини.

— Доброго вечора, — мовила дівчина.

— Доброго вечора, Ірино. Я сьогодні була в лікарні у Ніни Петрівни, — одразу перейшла сусідка до справи.

Ірина зупинилася, її усмішка згасла, але обличчя лишилося спокійним.

— Як вона?

— Лежить. Ліва сторона зовсім не слухається. Вона дуже просила з тобою поговорити.

— Про що саме?

— Каже, що лікарі призначили щоденні розтирання й вправи для відновлення рухливості. Чоловік її цим займатися не хоче, у Степана немає часу через роботу. Вона просить тебе приходити й допомагати їй із цими процедурами. Каже, що шкодує про все, що було раніше, і обіцяє більше не втручатися у ваше життя.

Ірина мовчки слухала, спираючись спиною на стіну біля сходів. На її обличчі не було ні гніву, ні радості від почутого. Вона просто дивилася перед собою, ніби зважувала кожне почуте слово.

— Вона справді це казала? — тихо запитала дівчина.

— Так, казала, що квартира їй більше не потрібна, що готова все оформити на Степана, аби тільки підвестися з ліжка. Я обіцяла їй тільки переказати це, але ти сама розумієш — вирішувати тобі.

Ірина зітхнула й подивилася на сходи, що вели нагору.

— Коли Степан був у лікарні, вона прийшла й просто виклала мої речі в сумки біля дверей. Вона сказала мені тоді, що я ніхто в цьому будинку і що я просто чекаю, поки з’явиться привід піти. Я тоді два тижні жила у подруги, провідувала Степана, вмовляла його винайняти квартиру. Меблі, речі, квартира — це все для неї завжди було важливішим за людей.

— І тепер вона згадала про мене тільки тому, що більше немає кому робити масаж, — Ірина стиснула в руках папери.

— Вона згадує про існування інших людей лише тоді, коли їй щось від них потрібно.

— Ти маєш повне право відмовитися. Ніхто тебе за це не засудить.

— Справа навіть не у відплаті чи образі. Я просто відчуваю всередині порожнечу, коли думаю про неї. У мене немає бажання помститися, але й співчуття не виникає. Я стільки разів намагалася знайти з нею спільну мову, готувала для неї, дарувала подарунки на свята, намагалася догодити, а у відповідь чула тільки кпини й звинувачення.

— Вона сподівається, що ти прийдеш завтра.

— Степан пропонував найняти фахівця з поліклініки, щоб той приходив до неї щодня. Це коштує грошей, але ми можемо сплатити ці процедури разом. Я перекажу йому, щоб він знайшов людину.

— Тобто сама ти до неї не підеш?

Ірина похитала головою.

— Ні. Я не хочу йти туди й удавати, що нічого не сталося. Якщо я прийду, вона вирішить, що так і треба, що можна скільки завгодно знущатися з людини, а потім просто покликати, коли знадобиться допомога. Я не хочу більше грати в ці ігри.

Вона повернулася до сходів і повільно пішла нагору до своєї квартири.

Наступного дня сусідка знову завітала до лікарні, щоб занести Ніні Петрівні трохи домашнього бульйону. У палаті було сонячно, але жінка лежала обличчям до стіни й не рухалася.

— Ніно Петрівно, це я, — тихо мовила сусідка.

Вона повільно повернулася. В її очах була застигла надія, яка миттєво згасла, коли вона побачила, що я прийшла сама.

— Вона не прийде, так? — прошепотіла стара жінка.

— Я переказала їй усе, як і обіцяла. Ірина сказала, що вони зі Степаном знайдуть і оплатять фахівця, який приходитиме до вас для відновлювальних процедур.

Ніна Петрівна заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Значить, не вибачила.

— Вона сказала, що допомогти грошима на фахівця вони зможуть, але сама вона приходити не буде.

Жінка більше нічого не сказала. Вона знову повернулася обличчям до стіни, загорнувшись у ковдру до самого підборіддя.