– Я ж тобі з першого дня сказав ясно: домашніми справами, які традиційно жіночі, займатися не буду. Ти тоді погодилася, кивнула головою. То чому зараз такі нарікання? – голос Олега лунав різко, з ноткою роздратування, коли він стояв біля дверей кухні, тримаючи в руках куртку.
Я дивилася на нього, відчуваючи, як у горлі стоїть ком. Малюк щойно заснув після чергової безсонної ночі, а я ледве трималася на ногах.
– Тому що все змінилося, Олеже! – відповіла я, намагаючись не підвищувати голос. – У нас тепер син. Я цілими днями з ним, ночами не сплю. Хіба не можеш хоч трохи взяти на себе прості речі по дому?
Він тільки зітхнув і похитав головою.
– Ти вдома цілий день, ось і роби. Я ж забезпечую сім’ю, повертаюся втомлений. Не починай знову цю розмову. Досить уже.
І він пішов до вітальні, залишивши мене саму з горою немитого посуду й відчуттям повної самотності.
Моя сестра Ольга пізніше переповідала цю сцену подрузі Лілі:
– А вони справді про це говорили заздалегідь?
– Так, – кивнула Ольга. – Олег одразу виклав карти на стіл: готувати, прибирати, мити – це не його. Він – той, хто заробляє, лагодить, носить важке. А решта – до неї.
Ліля тільки руками розвела.
– Тоді сама винна. Він чесно попередив. Чоловіка в такому віці не перевиховаєш. Навіщо тепер ображатися?
Я народилася в маленькому містечку на Київщині, де всі один одного знають, а життя тече повільно й передбачувально. З дитинства мріяла про велике кохання – таке, щоб чоловік був сильний, впевнений, щоб за ним, як за кам’яною стіною.
Коли вперше побачила Олега на місцевому ярмарку, він одразу запам’ятався: високий, доглянутий, з посмішкою, що притягувала погляди. Йому було на кілька років більше, він уже мав добру роботу в будівельній фірмі, власну квартиру в новобудові й репутацію людини, яка знає, чого хоче.
Дівчата навколо нього завжди крутилися, але він тримався трохи відсторонено, ніби вибирав. А я… я просто закохалася з першого погляду. Спочатку він мене навіть не помічав.
Я працювала тоді в місцевій крамниці продавчинею, посміхалася йому щоразу, коли він заходив по дрібниці. З часом почала шукати приводи для розмови: то про погоду, то про нову кав’ярню в центрі.
Одного вечора, коли я йшла додому, він наздогнав мене на вулиці.
– Слухай, Соломіє, – сказав він прямо, – ти мені подобаєшся. Хочеш погуляти якось?
Серце в мене закалатало так, що я ледь відповіла “так”. З того все й почалося. Я робила все, щоб йому догодити: готувала обіди й приносила на роботу в контейнерах, прала його сорочки, навіть коли ми ще не жили разом, допомагала з прибиранням у його квартирі. Хотіла показати, яка я турботлива, надійна.
Мій брат Андрій якось сказав мені по-братськи:
– Соломіє, не треба так бігти попереду. Чоловік має сам добиватися. А ти йому все на блюдечку подаєш. Де твоя гідність?
Але я не слухала. Думала: головне – досягти свого. І досягла. Через рік Олег зробив пропозицію. Ми сіли й серйозно поговорили про майбутнє.
– Я хочу, щоб усе було чітко, – сказав він тоді, дивлячись мені в очі. – Я зароблятиму, лагодитиму, забезпечуватиму. А ти – створюватимеш затишок удома. Готуватимеш, прибиратимеш, піклуватимешся про все побутове. Згодна?
Я кивнула. У той момент мені здавалося, що це дрібниці. Головне – бути з ним.
– Згодна, – відповіла я тихо. – Лише б разом.
Весілля зіграли скромне, але гарне. Я переїхала до його квартири – просторої, з новим ремонтом, усе вже було облаштовано. Я з радістю взялася за роль господині: готувала його улюблені страви, прикрашала дім квітами, чекала з роботи з теплою вечерею. Олег був задоволений.
– Ти в мене найкраща, – казав він інколи, обіймаючи. – З тобою так спокійно.
Він справді багато працював, повертався пізно, але завжди приносив подарунки чи просто гарний настрій. Я тоді ще працювала на півставки в офісі, але все встигала: і роботу, і дім. Він навіть чашку за собою не миє – чекає, поки я зроблю. Але я не скаржилася. Думала: це ж моя роль, я так хотіла.
Подруги дивувалися.
– А чому він тобі не допомагає? – питала Ліля одного разу за кавою.
– Ми так домовилися, – відповідала я. – Він забезпечує, я – дбаю про дім.
– Ну, якщо тобі так комфортно… – знизувала плечима вона.
Минуло три роки. Ми жили спокійно, без великих потрясінь. А потім я завагітніла. Олег спочатку зрадів.
– Син буде! – сказав він упевнено. – Я вже все уявляю.
Вагітність пройшла непогано, але після народження сина Данилка все перевернулося. Малюк був неспокійний: мало спав, часто прокидався ночами, вимагав постійної уваги. Я цілими днями на ногах, ночами – теж. Бабусі наші ще працювали, допомогти не могли постійно.
Я звільнилася з роботи, щоб повністю присвятити себе дитині.
Спочатку Олег тримав сина на руках, коли я швидко бігла у справах.
– Ось, тримай, – казала я, передаючи малюка. – Я на хвилинку.
Але навіть тоді він нетерпляче постукував у двері.
– Скільки можна? – гукав. – Я ж теж втомлений!
А простіші речі – розігріти їжу, помити тарілку – ні. “Це ж твоє”, – казав поглядом.
Я трималася місяць, два, три. Але одного вечора не витримала.
– Олеже, – сказала я, коли він сів вечеряти. – Може, хоч у вихідні візьмеш Данилка на прогулянку? Даси мені хоч годинку відпочити?
Він підняв брови.
– А що, я не допомагаю? Гроші приношу, все оплачую. З сином граюся інколи.
– Але вдома… посуд, прибирання… Я одна не справляюся.
– Ми ж домовлялися, Соломіє. Ти знала мою позицію.
З того почалися розмови. Спочатку тихі, потім гучніші.
– Ти думаєш, я тепер нікуди не дінуся? – казала я зі сльозами. – З дитиною важко самій!
– Більшість жінок справляється, – відповідав він холодно. – І ти справлялася раніше. Тепер замість роботи – син. То в чому проблема?
Я дзвонила сестрі Ользі майже щовечора.
– Він навіть тарілку за собою не поставить у мийку, – скаржилася я.
– А ти на що розраховувала? – питала Ольга м’яко, але прямо. – Що дитина його змінить? Він з самого початку був такий. Егоїст, який думає тільки про свій комфорт.
– Але ж сім’я тепер наша спільна!
– Для нього – ні. Він забезпечує, а ти обслуговуєш. Так ви домовилися.
Подруги теж радили по-різному.
– Не тисни на нього, – казала Ліля. – Такий тип не витримає довго. Сама себе заганяєш у кут.
– Але хіба не справедливо просити допомоги? – питала я.
– Справедливо, але він не змінить правила гри посередині.
Олег ставав дедалі роздратованішим.
Одного разу, після чергової розмови, він сказав:
– Досить мене дорікати! Я втомлююся на роботі, приходжу – а тут претензії. Раніше ти все робила з радістю. А тепер що? Думаєш, дитина дає право спихати обов’язки на мене?
– Я не спихую, – шепотіла я. – Просто втомилася. Ночами не сплю, вдень теж.
– То найми помічницю, якщо не справляєшся. Гроші ж є.
Але я не хотіла наймати чужу людину. Хотіла, щоб він, батько, чоловік, хоч трохи взяв участь.
Конфлікти ставали щоденними. Він уникав розмов, ішов спати рано, а я залишалася з малюком і горою справ.
– Ти мене вже дістала, – сказав він якось увечері. – Якщо так не подобається, то чому тоді погоджувалася на все?
Я мовчала. Бо знала: любила його сильно. І досі люблю, попри все.
Але в глибині душі розуміла: ситуація не зміниться. Він залишиться таким – упевненим у своїй правоті, егоїстичним у бажанні комфорту. А я… я мала б знайти сили або прийняти це, або шукати вихід.
Минуло ще кілька місяців. Данилко підріс трохи, став спокійніше спати. Я навчилася планувати день краще, інколи просила бабусю посидіти годинку-другу. Олег як і раніше приносив гроші, лагодив усе, що ламалося, грався з сином у вихідні.
Але між нами залишилася та стіна. Я більше не просила допомоги по дрібницях – робила все сама. Він не пропонував.
Інколи, дивлячись на нього, як він сміється з Данилком, я думала: може, так і має бути. Ми ж сім’я. Він – опора, я – серце дому? Скажіть, якщо чоловік заробляє і приносить гроші, дружина мусить мовчати?
Головна картинка ілюстративна.
