fbpx

Я жінка вірна, тому не подумайте, що то я про себе розповідаю. Це історія моєї подруги, яка закохалася в колегу, але потім так він їй остогид, що й згадувати не хоче

Про сорок п’ять – то така щира правда, що якби я не була одружена, то вже б сто разів подумала про такі пригоди на свою голову. А от моя найкраща подруга Надія – вона якраз в такі пригоди й поринула.

А що їй – діти дорослі, вже на своєму хлібі, то чом би й собі не влаштувати особисте життя?

Тим більше, що жінка вона дуже симпатична і за собою доглядає. При певному освітленні їй більше тридцяти п’яти не даш.

Отож, Надія довго шукала собі об’єкт для любові, бо старші чоловіки, які її часто запрошували на каву, їй не дуже подобалися.

– Господи, що я з ними забула? Щелепу?

Ровесників вона теж не жалувала.

– І що? Чим оце він планує мені сподобатися? Та я вся така прибрана і нафарбована приходжу на побачення, а він аж тремтить аби я який дорогий салатик не вибрала, бо йому грошей не стане.

Їй подобалися молоді чоловіки.

– Господи. Та хоч подивлюся – це ж не гріх, – казала вона.

І ось у них на роботі з’явився молодий практикант, а вона, як кадровик, мала за ним і ще кількома приглядати.

– Марино! Ти собі не уявляєш, який він гарний… Отак би взяла та й з’їла, – описувала вона мені свою нову любов, – Очі сині, як море, усмішка – серце моє тане, вії наче мрії довгі і густі, запах від нього – та я той запах впізнаю серед усіх інших – вже знаю, що він на роботі…

Вона годинами могла описувати, які у нього руки, які прожилки на пальцях, які нігті, яка шия, як пульсують у нього жили, як розширюються ніздрі… Ну, я вам кажу – вся анатомія, яку я маю переслухати.

– Єдине зле – він на п’ять років старший за мою доньку, – з сумом каже вона.

Спочатку я лише посміювалася з її захоплення, адже була певна, що вона просто здалеку помилується і все.

Це як сукню в вітрині бачити, модну і відверту, мріяти, що ти її колись купиш, але точно знати, що ти в неї не влізеш, а якщо й влізеш, то виглядатимеш безглуздо.

Але Надія перейшла до флірту і мені вже прийшлося її спускати з небес на землю:

– Жінко, подивився в паспорт!

– Ой, що ти тямиш? Та краще разочок з ним, ніж все життя одній!

І Надія вдесятирила свої чари та усмішки.

І чудо – той почав відповідати взаємністю. То руки торкнеться, то довго дивиться на неї, то ще щось. І вже дійшло до того, що вони й говорять між собою, що пора зустрітися десь і повечеряти.

Надія вся аж літала, мовляв, є порох в порохівницях. А я що – та заздрю і дивлюся, як мій перед телевізором сидить в розтягнених спортивках.

Аж тут приходить Надія і я вже налаштувалася на довгу розмову, а вона – нічого. Сидить і пів години когось там обговорює, щось переповідає, їсть, п’є…

І тут я не витримую:

– А як там твій практикант?

– Ой, ти знаєш-відпустило, – так спокійнісінько каже вона.

– Як відпустило, – я аж скрикнула, бо то була така буря почуттів, що думала, що планета репне, а вона тепер так спокійно «відпустила».

– Ти знаєш, він підійшов до мене і попросив позичити гроші… А мені так стало… Не можу переказати… ну, як в жінки зичити гроші? Він віддав, правда, але все, я геть не хочу з ним мати нічого спільного.

Я не розумію… Надя дуже щедра людина і вона може подарувати дуже дорогий подарунок просто так. Чому ж прохання позичити гроші її так витверезило? Вона ж мені позичає інколи, але все одно зі мною дружить…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page