Він поспішав в лікарню до матері, коли на вулиці його гукнув чужий жіночий голос: – Ваня!
Іван зупинився і озирнувся.
– Ваня…
Жінка, окликнувша його, спочатку зраділа, що він зупинився, потім, чомусь, злякалася.
– Ви мене кликали? – Іван спробував згадати, може, він десь бачив цю жінку, якій на вигляд було вже за п’ятдесят, але не зміг. – У вас до мене справа? Ви, власне, хто?
– Я,- жінка запнулася, потім все-таки видавила з себе: – Я твоя мама. Справжня мама. Рідна.
Жінка чекала, що Іван хоч якось зреагує на її слова, але жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Він тільки подивився на свій наручний годинник, насупився, і сказав:
– Вибачте, я поспішаю. Дуже поспішаю.
Іван розвернувся і хотів рушити далі, але вона поспішно схопила його за рукав.
– Але я твоя мама! Ти знаєш, що люди, які виховали тебе, вони тобі зовсім не рідні…
– Я все знаю! – обірвав він її. – Ще раз вам кажу, я поспішаю! Поспішаю до мами. Вона у мене занедужала.
– Але народила тебе я! – вигукнула вона здавленим голосом. – Я!
Він здивовано глянув на неї, потім посміхнувся якоюсь дивною посмішкою.
– Ні. Ви помиляєтесь.
– Як ні? Я ж це не придумала. Я поки що не божевільна!
– А як на мене, то ви дуже схожі на божевільну. Ви подумайте гарненько, може, ви все-таки все це вигадали, і історію про покинуту дитину, і взагалі, про все ваше життя? Ви згадайте… Все згадайте про себе… Може ви – це давно вже не ви…
– Ваню, що ти говориш?
– До речі, ім’я Іван дали мені не ви. Так що я для вас Іван Миколайович. Ще питання є?
– Але ти мій син! – закричала він на всю вулицю. – Мій! Ти чуєш?!
– На жаль… – він захитав головою. – Не ваш… В дитинстві я дуже часто нездужав, тому що якась зозуля покинула мене на порозі дитячого будинку в сильний мороз. Мене довго рятували лікарі, і стільки раз зробили переливання, що від вашої і краплі в мені не залишилося. Жодної краплі. Так що, будьте впевнені, я не ваш син. Ідіть, шукайте свою дитину в іншому місці.
– Де шукати? – розгубилася вона.
– А де зазвичай шукають втрачене? Там, де це втрачене залишили! Пошукайте біля дитячого будинку. Там ще дуже багато покинутих дітей.
Іван розвернувся і спокійно пішов по тротуару в бік міської лікарні. Вона довго дивилася йому вслід, але він так жодного разу і не озирнувся.
Автор: Aнісімов.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
