Я жила собі у шлюбі так, як жили мої батьки і дід з бабою. Пам’ятаю, як мені було дивно малій дізнатись, що у мами і батька лиш одна мама рідна, наскільки наші бабусі гарно ставились і до невістки і до зятя. Я малою вважала собі, що бабуся Ліда і Зіна є одночасно мамами обом моїм батькам. Але у свекрухи мені попалась дуже цікава жінка, хоч спершу я того і не зрозуміла.
Я виросла у великій і дружній родині. Наш рід жив на одній вулиці і в селі той куток досі зветься Журавлиним, бо там у кожному дворі хтось із нашої рідні мешкає – Журавлі.
У бабусь наших дім був на вулик схожий, бо як не діти, то онуки в них були. Що допомогти, чим підсобити, або просто на балачку, всі до бабусі.
Та й вечеряли ми рідко наодинці сім’єю. Чоловіки часто розводили багаття де смажили бараболю шашлик, або варили шурпу, уху чи яку кашу.
Тоді збиралось нас за столом чоловік 20, кожен зносив до столу, що мав і ми всі разом вечеряли, балакали, а потім співали. Отой спів і досі у вухах стоїть, бо я більше ніде не чула таких гарних голосів.
Мої бабусі з обох сторін любили дітей, а невісток і зятів ще більше. Мама була “донечкою” і для свекрухи і для матері рідної. А тата більше теща жаліла від матері рідної.
От з таким прикладом перед очима і з святою упевненістю, що от так і повинно бути, я заміж виходила. Свекруху я полюбила і прийняла, як другу маму. Не чекала від неї нічого такого, бо ж просто не знала, що такого чекати можна. А Лідія Семенівна була жінкою не простою, але мені роки знадобились, аби те зрозуміти.
— Мариночко, чи не з’їздимо в неділю на ринок? – телефонує мені у п’ятницю. Треба продуктів підкупити, та й хочу собі курточку підшукати.
З самого ранку неділі ми вже ходимо між рядами скуповуючи усе, що потрібно. Торби я несу, бо свекруха нюхає, куштує, торгується і вдивляється, що там такого на прилавках є.
Потім, коли ми обрали все найкраще всоте обійшовши ряди, ми з повними торбами у руках (Моїх руках) ідемо у ряди із речами міряти свекрусі нову куртку.
Приходжу у квартиру свекрухи і ледь дихаю. Вона мене шкодує, поїть чаєм і все нарікає, що сучасна молодь стала такою слабкою. От вона в моєму місці могла з тими торбами через паркани стрибати і жонглювати ними.
— А тепер і прибирання можна влаштувати. – каже так, ніби я от тільки до неї прийшла і сповнена сил.
Свекруха ніби, як піклувалась про мене і гарно ставилась, слова кривого мені не казала, однак все те було зі словами:
— Ось, кофтинку тобі придбала. Довго шукала бо на твою фігуру так просто і не підібрати, тут особливі речі треба, аби сіли гарно.
— Мариночко, у тебе такі борщі смачні. Як ти так готуєш, що ніби все є а смаку не відчувається, ніби вода з-під крану.
А я наївна старалась і робила усе, аби Лідії Семенівні було краще, і легше, і спокійніше. Телефонувала, піклувалась, мов про рідну маму, бо ж то так правильно і я іншого не знала.
Аж одного разу, коли я прийшла після чергового генерального прибирання у її квартирі, вона мені зателефонувала із проханням знайти десь мийку для килимів, адже вона давно хоче з квартири всі килими випрати.
Я поговорила і поклала телефон, бо ж саме щось робила і руки були мокрі. Коли чую, у трубці ще голоси. Думала вимкнути, але вирішила що свекруха ще мені що каже.
— Я Павлу, – а це мій чоловік. – давно кажу що треба йому дружину свого рівня шукати, – розмовляла свекруха із кимось, – Марина дівчина із села і вище голови не стрибне, не дотягне. Така собі: проста, наївна і роботяща. Ніби й не скажу про неї нічого кривого, але й хорошого не знайду теж. Він каже, що звик, що в них сім’я, що вона хороша. Але, я вже з тих слів чую, що права, бо якби мав кохання то не виправдовувався і не старався б їй приписати чеснот, яких та не має.
Я довго сиділа і дивилась у порожнечу. Мені було не просто образливо, так прикро, що й не передати вам. Раптом, ставлення свекрухи до мене постало таким, яким було із першого дня, без навіяних і приписаних мною чеснот і виправдань.
— Маринко, треба на ринок з’їздити і ввечері на дачу, аби прибрати ділянку. О котрій у мене будеш?
— Наївна і проста тримає свою планку і намагається стрибнути вище голови, – сказала я з металом у голосі, – У вас є син і донька, от до них звертайтесь, мій номер забудьте.
Вже за годину зателефонував чоловік і слів не добирав. Я образила його маму, я говорила із нею надто грубо, я повинна вибачитись і поїхати допомогти.
Нікуди я не поїхала того дня і наступного також. Чоловік так образився, що спав на кухонному диванчику кілька ночей, а потім узагалі переїхав у материну квартиру, аби “подумати і все зважити”.
— Мама завжди була права щодо тебе, – сказав мені врешті. – Шкода що стільки років витратив на стосунки з тією, що ніколи не була мені до пари.
Нещодавно я розлучилась. Так соромно, бо то перше розлучення у нашій родині, до мене ще ніхто із мого роду не тримав у руках папірця про те, що його шлюб не вдався.
Часто себе картаю і все думаю, а може можна було все виправити і зберегти шлюб? Можливо, я поспішила і не мала права говорити у такому ключі зі свекрухою тоді? Можливо, секрет добрих стосунків у нашій сім’ї у тому, що батьки не реагують от так різко. як відреагувала тоді я?
Головна картинка ілюстративна.
