Я живу в невеликому селі, де всі про все і про всіх все знають. Я також в курсі, що різні люди живуть у селі: добрі й веселі, недобрі й сумні, працелюбні й ліниві, щедрі й скупі, багаті й не дуже, скромні й хвальки. Більше, звісно, односельців файних, що на застіллях про себе співають на слова Степана Пушика відому пісню:
Файним людям файно спиться,
Файним людям файне сниться,
Файні люди файних знають,
Файні файних поважають.
Я працювала бібліотекаркою, що знаходилася в приміщенні Будинку культури. З власної ініціативи я зробила у виділеній кімнатці краєзнавчий музей, очолювала «Просвіту», словом, працювала з односельцями активно й сумлінно. Звичайно, що за невелику зарплату і просто за рідкісне «дякую».
«Зате в своєму селі, – говорили заздрісники, – не то що ми на роботу мусимо добиратися то на переповненому бусику, то на ровері, та навіть пішки». А нічо, що я з кінцевої вулиці в центр добираюся на скутері за будь-якої погоди? «Як їй не подобається, то нехай лишає роботу, – говорить за спиною секретарка, – на її місце вже черга». Та знаю, знаю, чия племінниця культосвітній закінчує.
З людьми працювати – то чи не найважче в світі. «Ще той ся не вродив, аби всім догодив», – кажуть у нас. Таке й зі мною траплялося, коли організовувала якісь заходи. То не так урочисто, як у іншому селі, то з обіду запізнилася, а якраз нагрянув голова сільради, то ремонт не зробила за власний кошт, а чоловік мій гроші лопатою гребе(це вже секретарка сільради позаочі мені характеристику давала).
Щоправда, були й такі односельці, що мене хвалили, особливо, коли їхні діти або наш гурт «Косиця» гарно виступили на сцені, і по місцевому телебаченні їх показали та в Інтернеті відео виклали. Коли розносила запрошення виборцям, то мене ще й кавою з пляцком пригощали. Словом, як у пісні:
Файні файних просять в гості,
Файні файним миють кості.
Несподівано для всіх мій чоловік сказав мені «па-па», щоб навічно піти на райдугу. Тут якраз підійшов час і для мого заслуженого відпочинку, і я без роздумів написала заяву на звільнення. Вчорашні зловтіхи лицемірно радили мені ще попрацювати, бо хто ж тепер зароблятиме, а треба он і доньці своїй допомогти, та й син від допомоги не відмовився б, пенсії дай Бог щоб на харчі вистачало, а важко гарувати на городах я нібито не звикла, бо весь вік на панській роботі та на кріслі пересиділа.
Йдучи в ліс по гриби чи малину, люди ніби й не знали, хто ті городи, що біля моєї хати, як не я, обробляє, худобу утримує та квіти саджає.
Я знала, що за рахунок господарки я не проживу. Це вже справді заважко одній працювати й продукцію возити продавати. За кермо чоловікового автомобіля сісти не відважуся, заготовляти сіно одній також уже не під силу, просити допомоги в чоловіків-односельців собі ж на плітки й клопіт. А скільки мені того молока треба, то куплю в однієї сусідки, яка єдина не вірить, що всі односелки – відьми та відберуть молоко в її корівки. Син і донька живуть у місті, приїжджають раз-два в місяць на зятевій машині, а набіл, тобто масло, сир, сметана в холодильнику так довго не зберігаються. От городиною й фруктами з дітьми охоче поділюся. А взимку вишиватиму, щоб не скучати
Стала я сама жити-поживати, в гості не ходила й нікого не запрошувала, зрідка в місто стала вибиратися, бо діти самі з внуками на вихідні приїжджають. Жодної книжки я не розгортала, хоч чимало ще їх, не прочитаних мною, було на полиці, бо за своє життя начиталася вдосталь у себе на роботі.
Почала вишивати квіти. Кажуть, заспокоює дуже. Дві вишиті картинки тепер милують мої очі, але більше за нитку й голку братися не хочу. От сюжети недавно прочитаних романів, почуття ліричних героїв улюблених віршів, що були співзвучні з моїми переживаннями, так заволоділи мною, що мені забажалося відповісти на них власними поетичними рядками. Інтернет і комп’ютер прийшли мені в поміч.
Я підписалася на всі поетичні групи, які тільки знайшла у Фейсбуці, смайлики новим друзям повідсилала і навіть деякі свої вірші там опублікувала, навіть отримала за них сердечка- уподобайки.
Особливо щедрим на компліменти став віртуальний друг, поет із півострова, який серцем і душею завжди був із моїм рідним краєм. Йому в коментарях писали зауваження, а мене не бентежив суржик у його віршах, бо в них переважала любов до тимчасово втраченої частини нашої спільної батьківщини.
… женюсь на украінкє!
С нєй поселюся де-небудь на Буковинкє…
Щоб надихатися ёё Красою Чарівной(Федоров Федір)
Так навіть після важкої втрати я віднайшла душевну рівновагу в самотності, в спілкуванні з віртуальними друзями, з якими я завжди на одній хвилі. Щоправда, в голові зародилася думка, навіщо мама мене так рано на світ привела, а то, будучи молодою, я вже мріяла б про кримського Орфея
Но с Українською Чарівною Душой!..
И чтоб всєгда била душа поета
Отими Співами безкраїми согрєта,
И чтоб моя карпатская Джульетта
только радовала українським борщом(Ф.Ф).
