Скажу, що я жила в родині, де тато гуляв і, коли я була мала, то не розуміла, чому мама сумна чи тато не приходить додому, він був вічно в якихось відрядженнях і мама злилася. Коли я скучала за ним і випитувала її, коли ж він приїде.
– Ніде не дінеться твій татко! Нагуляється і приїде.
Я тоді не розуміла мамину реакцію, як це можна нагулятися, коли гуляти хочеться цілий день і гратися з друзями, навіть не хочеться йти, коли мама кличе їсти.
А потім, коли вже почала розуміти все, то не розуміла, чому мама це терпить і я вже не чекала тата з «відряджень», бо прийняла сторону мами, з людьми, яких ти любиш так не можна чинити.
Тому я собі й сказала, що як тільки в моєму житті буде подібна ситуація, то я одразу ставлю крапку, бо жити так ні дітям, ні мені не буде легко.
До речі, тато якось їхав з черговою любкою і не впорався з керуванням, відтоді пересувався на візку і мама за щораз нагадувала йому, що він тепер нікому не потрібен і вона теж не хоче його доглядати. Я бачила, як мама змінилася, коли відчула владу над батьком… Вони помінялися ролями і я бачила, як з моєї доброї і спокійної мами проглядає батько і вертаються назад всі слова про «кому ти такий треба».
Я не хотіла бути в той момент вдома, коли мамі нарешті ця гра набридне і вона віддасть тата в притулок.
Я як поїхала вчитися, то там вже й залишилася і вийшла заміж за Андрія.
Я йому наголосила, що я не з тих дівчат з якими гуляють і якими нехтують, але той запевнив, що я єдина і неповторна, іншої такої годі найти на всій планеті.
Я й повірила. Він же так гарно це казав, дуже переконливо.
Ми одружилися, далі з’явився на світ Петрик, потім Данилко і наче все важко, але ж от-от буде просвіток, тільки б до садочка дотягнути, далі до школи.
Одного дня. Коли я готувала чоловікові вечерю до мене подзвонила якась добра жінка і сказала, що мій чоловік не сам і давно не сам.
Звичайно, я помічала, що Андрій запізнюється з роботи і має «відрядження» по кілька днів, але якось так чоловікові довіряла, що й не звертала на це уваги.
А тут он воно що… Виявляється. Можна знайти ще одну таку, як я на цій планеті!
Не стала чекати. А як тільки Андрій переступив поріг квартири, то все йому сказала.
– А що ти хотіла, – каже на це мені він, – Тепер всі чоловіки мають жінок, які зустрічають їх гарно вдягнені і намальовані, які не говорять про молочні зуби і колір сопель, що треба гроші на нове взуття і гурток, з якими ти почуваєшся, як чоловік, а не як заклопотаний батько, банкомат і чоловік, яким ніколи не задоволені. Ти сама в цьому винна, вічно як не в футболці, то в фартуху, а я хочу відчути себе чоловіком! Я тобі ще раз кажу, я не хочу кидати тебе і дітей, ви моя родина і так і буде далі.
– Тобто, ти думаєш, що я буду жити під одним дахом з тобою?
– А що тут такого? Я ж тебе не кидаю. Я вас люблю…
В моїй голові це все не вкладалося – як можна любити і при цьому зробити в серці таку вирву? І наче правду каже – я й забула, коли відчувала себе жінкою, легкою і веселою, а не заклопотаною і сконцентрованою, щоб, боже упаси, нічого не прогавити в дитині для її повноцінного розвитку!
Чому. Коли я слухаю таке пояснення чоловіка. то йому вірю, замість того, щоб бачити перед очима досвід моєї мами?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
