fbpx
Без категорії
Я злякався. І котрогось дня, зіславшись на невідкладне відрядження, поїхав із столичної клiнiки, залишивши Олесю, додому. А коли вона повернулася до Тернополя, попросив на роботі, щоб мене послали у поїздку в інше місто

Дуже часто ми шкодуємо за чимось у житті… За нездійснений вчинок, за несказані вчасно слова, за те, що не вистачило мужності зробити останній вирішальний крок. Але втрачену мить назад уже не вернути. Залишаються тільки спогад і пекучий біль, як у моєму випадку.

…Олесю я зустрів в університеті. Я уже був аспірантом, вона – студентка першого курсу. Виразні сині очі з теплінню липневого неба. Витончена фігура, ніжна усмішка на вродливому личку – вона була ніби з іншого, позаминулого століття. Я закохався у неї одразу. Довго не зізнавався дівчині у своїх почуттях. Але все-таки це сталося. Коли Олеся була на другому курсі, ми уже з нею зустрічалися.

Я відчував: вона – моя доля. Кожне наше побачення було святом. Олеся вміла наповнити навіть сірий будень особливою світлою радістю.

Ні мої, ні Олесині батьки не були проти наших зустрічей. Навпаки, квапили нас одружитися. Тож незабаром ми заручилися, призначивши через півроку дату весілля. Молоді, щасливі, сповнені планів спільного подружнього життя, ми мріяли про чарівну казку вічного кохання.

Перший дзвоник біди прозвучав, коли ми з Олесею відпочивали на морі. Тоді, прямо на набережній, коханій стало зле. Звісно, ми не надали цьому особливого значення, списали усе на те, що Олеся перегрілася на сонці. Але такі епізоди повторювалися. Ми звернулися до спеціалістів. Дiaгноз виявився cтpaшним: в Олесі була лeйкeмiя.

Нас підбадьорювали, мовляв, вчасне й ефективне лiкyвaння допоможе здолати нeдугу. Спочатку я намагався вірити у ці запевнення, втішав кохану. Олеся лiкyвaлася у Києві, потім – за кордоном. Її батьки продали квартиру. Однак навіть сучасні методи не принесли бажаного результату. Хоча Олеся мужньо боролася. І, тепер я точно знаю, найважливішою для неї була моя присутність поруч, мої упевненість і віра, слова підтримки. Та я злякався. І котрогось дня, зіславшись на невідкладне відрядження, поїхав із столичної клiнiки, залишивши Олесю, додому. А коли вона повернулася до Тернополя, попросив на роботі, щоб мене послали у поїздку в інше місто.

День за днем я віддалявся від Олесі. Я просто не міг бачити, як вона інколи плaкaла, не міг більше розділяти її стpaждань. Заглушував свої переживання зустрічами з друзями, у веселих компаніях. Лише один раз за час нашої розлуки Олеся мені зателефонувала. Не дорікала, не плакала, лише запитала: як справи? Я відповів: добре, але, мовляв, зараз стільки роботи…

Вона підтримала мою брехню, сказавши, що розуміє і бажає мені усього найкращого.

Олесі не стало теплого вересневого дня. Саме цю пору року вона найбільше любила. Я дізнався від батьків дівчини, що вона до останнього без образи згадувала мене. І дуже за мною сумувала.

Надворі ось-ось проб’ється з-під холодних снігів зелена травичка, усміхнеться тепле сонечко. Настане справжня весна, але без Олесі. І чомусь тепер я усе частіше думаю: можливо, якби я був поруч, кохана б жила. Адже недаремно кажуть, що любов творить дива. Але у найтяжчі хвилини я її покинув…

Тож хочу нагадати тим, хто нині поруч з дорогою людиною, прості слова: з коханими не розлучайтесь. Бережіть свої щасливі миті.

Борис С., м. Тернопіль.

Фото – pixabay.

За матеріалами – Українське слово.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook