Почну з того, що мені 41 рік … Кажуть, випробування приходять коли їх ніхто не чекає. У листопаді 2019 не стало тата, дуже важко це перенесла, мама залишилося одна. Тут через місяць майже іде у засвіти й свекор свекор. І мій чоловік, втративши пильність, «спалився» зі своєю коханкою.
Спочатку дізнався про все її чоловік, якому вони, виявляється, запропонували: хочеш сім’ю – терпи всі залишаться в сім’ях, просто мій чоловік буде іноді спати з його дружиною. Її чоловік, звичайно, не зміг таке стерпіти і через інтернет знайшов мене і все розповів.
Увечері у мене з чоловіком відбулася розмова і він зізнався, що зустрічається з нею вже 3 роки, що він її не кине, життя без неї не має сенсу. Сказав:
— Якщо хочеш, нехай все буде, як є, але я буду інколи до неї ходити.
Я, звичайно, не погодилася, і він помчав до неї. Повернувшись почав речі збирати:
— Ми вирішили йти на квартиру. – говорив , ніби я його сестра, а не дружина, – У неї дві донечки, тому просто нам не буде. Вас із сином я не покидаю, буду допомагати, але без неї не можу, таке у мене вперше.
І тут до мене разом дійшло, що відбувається. Я стала вмовляти його залишитися, просила навколішки. ніколи не повірила б, що здатна на таке. Олег мене ледь заспокоїв. Ми знову поговорили, як жити будемо далі: він залишає нам з сином будинок, і у нас маленький магазинчик, там будемо разом працювати і виручку ділити. Вирішили, не перевертати життя нашого сина з ніг на голову, адже попереду у нього весілля. Чоловік пообіцяв піти через чотири місяці, а доти, заради сина, ми старанно робитимемо вигляд, що нічого не відбулось.
Але його коханка чомусь не стала чекати і вирішила з’їхати від чоловіка. Мій 2 тижні там порядки наводив, купували необхідні речі, ліжко перевезли, кімнату дівчаткам її облаштовував. Я знала де він буває і що робить, але коли він повертався я про все забувала. Син якось сказав, що зараз ми з батьком більше схожі на молодят ніж він зі своєю нареченою. Це правда. Чи то відчуття, що скоро він піде, чи я від сну прокинулась, але у нас все, навіть краще зараз ніж після весілля.
А вчора мій чоловік сказав, що з’їде, але вже не через місяць, а мабуть пізніше. Я святкувала це як свою перемогу, але… Я так його кохаю і вся ця ситуація така неоднозначна. Він щодня відвідує її і повертається до мене. Ми працюємо пліч опліч і все ніби як колись, а потім знову:
— Ну чому ви ставите мене перед вибором. Невже не можна жити, ось, як зараз? Адже обидві задоволені і мені добре.
Я вже й сама схиляюсь до такого, хоча ні. Це не припустимо. Але ж я його так кохаю. Що робити? Що?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
