– Мамо, я її кохаю і ми одружимося, для чого ти мені таке кажеш? Я тобі не вірю, ти просто це робиш через її батька, я бачив, як ви зиркали один на одного на знайомстві!
– Сину, я давно це підозрювала, коли ти тільки сказав хто вона. Вислухай мене і зрозумій.
Коли син вислухав мою історію, він вчинив так, як я й радила – сказав в очі все, що думав. А я цього не змогла, може. все було б по-іншому?
Я – молода дівчина і гуляю з найкращим у світі хлопцем, мрію про весілля, а всі подружки мені заздрять. Це було літо, ми йдемо з озера, сонце вже заходить і коники сюрчать так, що я не чую, що Павло каже.
– Що ти сказав, – сміючись обертаю я голову.
– Сказав, що я їду на навчання і ми не будемо більше зустрічатися.
Я не знала, що й сказати, у нас все було так чудово і ці коники-стрибунці співають тільки нам, сонце світить для нас, світ створений для нас, а він мене покидає через навчання?
– Мама каже, що я маю знайти собі порядну дівчину і на ній одружитися?
– Порядну?, – в мене перехоплює подих.
– Так, – і його колись такі люблячі очі зараз холодні і байдужі.
Звичайно, що я просила сказати іншу причину, адже ми так любили один одного, але Павло був невблаганний.
Він поїхав на навчання і я, там і дізналася, що чекаю дитину. Я телефонувала йому і писала, але він не відповідав. Я не знала, що й робити, а тут під руку попав Андрій, запевняв, що любить і ніколи не покине.
Я ще мала надію, що застану його в селі, приїхала на вихідні і стежку протоптала попри його хату, але він не виходив. Я просила хлопців його викликати, але той сидів вдома.
Я вийшла заміж за Андрія, ми добре живемо, він знає, що Сашко не його син, але у нас ще двоє дітей, так само дорослих. Ми виїхали в столицю і там живемо, я б сказала, що дуже навіть щаслива жінка і мама.
Все було чудово, доки син не сказав, що одружується і не привів знайомити наречену.
Мене зацікавило її прізвище, але вона сказала, що всі вони – міські.
– Ні, ми не з села.
– А ми з села, – кажу я і навіть втішилася, що помилилася.
А потім було знайомство з батьками. Павло свердлив мене поглядом, а я робила вигляд, що привітна господиня. Тільки раз зачепила тему:
– Я мала одного знайомого з села з таким прізвищем, але Слава Богу, то не ви. Не хотіла б ще в житті зустріти таку людину.
А тепер я розказала синові, що його дівчина геть йому не пара.
Син був дуже засмучений і не розповідав, що там була за розмова. А я була рада, дуже рада, бо людина має мати надійну родину, а не таких, що кидають як тільки щось не сподобається, викреслюють всі мрії, бо так сказала мама.
Аж тут приходить Саша і весь аж світиться.
– Мамо, весілля буде!
– Справді? Я ж тобі все пояснила!
– Мамо, Інна не донька Павла, ми робили тести, тому все так довго було.
Я не знала, що й сказати, справді, коли береш порядну дівчину заміж, то на таке якось не дуже розраховуєш. Виявилося, що двоє дітей Павла не його…
Після весілля Павло подзвонив мені.
– Любо, нам треба поговорити.
– Нема про що. Ти обрав собі життя, як і я. Навіть одним словом я не хочу тебе впускати в свою душу. Не дзвони більше.
Але інколи мені хочеться сказати йому все, що було тоді на душі, від його вчинку. Так і тягнеться рука набрати його номер… Як думаєте – це варто зробити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
