Я готувала йому їсти, тримала чистоту, ходила на роботу, але це все тільки через те, що я не знала чим себе зайняти, куди себе приткнути. Мені не цікаво було, що діється у світі, чи є в когось більша біда, ніж у мене, бо у мене вона була просто велетенська і я знала, хто тому виною.
Я вийшла заміж за Руслана в двадцять п’ять років, він мені подобався своєю серйозністю, виваженістю, я вірила, що з таким чоловіком я буду щаслива, у нас в родині буде мир і спокій, не те, що в моїй.
Мій батько часто приходив додому веселенький і дуже любив знайти крайнього, хто ж не дає йому щасливо жити: починав він з політиків, а закінчував тещею.
Я такого в своїй родині не хотіла і тому вважала плюсом, що Руслан такий неговіркий і без шкідливих звичок.
Життя у нас було таке, як у всіх – спочатку орендована квартира, дитина, далі купили власне житло. Мій син Борис був моїм всім, я любила його так сильно, що мені інколи аж не вірилося, що я можу таке почувати.
Але в чотирнадцять років він зв’язався з поганою компанією і відтоді спокою у хаті не було. Я просила чоловіка якось втрутитися, але він не міг чи не знав, просто мовчки його глядів. Я бігала за сином по місту, я телефонувала його друзям аби дали йому спокій, а чоловік просто жив, наче й нічого не відбувається у нього під носом.
А потім Бориса не стало, йому було лише двадцять п’ять. Я казала Руслану, що він таким виріс через нього.
– Ти був поганим батьком, якби ти давав йому хоч трохи ніжності і турботи, брав його на руки з малого, говорив з ним, то цього б ніколи не сталося!
Я казала, що не хочу його бачити і аби він забирався з квартири, на що Руслан відповів:
– Я не маю куди йти.
І так само ходив на роботу, приходив і мовчав. Я хотіла піти геть, зібрала речі і поїхала до матері з батьком.
– Доню, ми тобі з батьком дуже співчуваємо, але доки ти у нас будеш жити? Ми живемо в різних кімнатах, а ти приїхала і ми мусимо жити разом, нам не комфортно!
– Що? Я сина втратила, а вам некомфортно в одній кімнаті?
– Так, – спокійно сказала мати.
Я зібрала валізи і не розуміла, чому рідна мати мені таке посміла сказати. Поїхала до сестри, але там просто якийсь гуртожиток, то одні онуки приїжджають, то інші, то син гостює, то донька, то якась далека родичка.
Я думала, що в такому людському гаморі знайду спокій, відволічуся, забудуся, але одного дня просто зібрала сумки і поїхала геть. Ноги самі принесли мене в квартиру до Руслана, я відкрила двері ключем і зайшла в свій дім, наче гора мені з пліч впала, я була вдома.
Руслан наче й не помітив, що я кудись йшла, прийшов з роботи, пішов на кухню, далі за телевізійний пульт і спати.
Я чула від нього запах, але мені було все одно, я мала зберегти цілою себе.
З часом все стало на свої місця, я знову виконувала те, що й до всього: готувала і прибирала, не тому, що мені щось казав Руслан, просто я мала зберегти все в порядку, зберегти в порядку те, що можу.
Ходила до сина, садила квіти, говорила, мріяла, якби він був зі мною…
На Борисове день народження я завжди купувала торт і переглядала його старі фото, чоловік в такі дні не приходив додому, а мені було й краще, менше вух на мої розмови з сином.
Цього року він нікуди не пішов, навпаки, сів біля мене до столу.
– Я любив його, як вмів. Пробач, що вмів любити тільки так. Пробач…
Ми проговорили до ранку, Руслан пам’ятав все про Бориса, від першого зубчика до того дня, просто він не знав, як любити так, щоб вберегти дитину від усього на світі.
– Ти не винен, – сказала я йому, – Пробач за всі слова.
Він так зітхнув… Так, наче звільнявся від великого тягаря…
Нам потрібні були роки аби попросити пробачення і простити, але я рада, що в нашому житті ще є майбутнє, яке ми ще не знаємо, але воно буде разом.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
