Відколи себе пам’ятаю, то ми завжди боялися ходити попри хату Христоньки. Так звали цю стару жінку, яка завжди сиділа на порозі і мала величезного чорного кота.
Діти поміж собою та й інколи й дорослі розповідали, що то насправді не кіт, а баба живе так довго, бо ніхто не просвердлить в стрісі діру.
Тому пам’ятаю, що попри бабину хату я просто чимдуж бігла, а стара жінка лиш дивилася мені вслід разом з котом.
Коли я підросла, то бабуся з мамою почали мене вчити жіночих премудростей: чистити картоплю, варити суп та пекти смачні сирники.
– Шлях до серця чоловіка лежить через шлунок! Ти маєш добре вміти готувати, щоб твій чоловік нікуди не дівся.
Чи варто казати, що чистити картоплю, коли друзі побігли в посадку на черешні, було не дуже весело? Чи варто казати, що картопля так і стояла, а я бігла за дітьми?
Тоді мама й бабуся мені говорили:
– Ти бачиш Христоньку? Вона теж не хотіла чистити картоплю і від неї утік чоловік! Ти хочеш бути як вона?
Звичайно, що я не хотіла бути як ця жінка, жити з чорним котом і лякати дітей.
В міру мого дорослішання постать Христоньки ставала наочним прикладом того, що стається з дівчиною, яка не слухає батьків, не хоче поратися по господарству, не змовчує на слова старших, не догоджає чоловікові, не слухається його…
В моїй голові самотність мала лице цієї жінки, а очі позичала в чорного кота…
Проте, попри весь мій страх самотності – я не могла знайти собі пару. Наче й залицялися до мене хлопці, але щоб отак на все життя брати шлюб – тут вони тікали від мене швидше, ніж я в дитинстві від Христоньчиної хати.
Вже мені й тридцять стукнуло, а чоловіка все нема.
Тоді мама наважилася на жіночу розмову зі мною.
– Доню, зараз такий час, що можна з чоловіком жити, а вже потім і на весілля збирати. То ти добре подумай, щоб не залишитися самою, бо ми з татом не вічні.
Я якраз винаймала кімнатку в однієї жінки і чесно скажу, що туди приходити мені було трохи лячно, адже ця жінка була просто молодшою копією Христоньки з трьома вгодованими котами.
І так мені туди йти не хотілося, що край і одного разу я пішла до подруги і там познайомилася з Мироном. Не скажу, що він мені аж так сподобався, але…
Ну, привів до тієї хати і напросився на чай, я й погодилася…
Він залишився і вже жили ми разом, що мене тішило, бо хата видавалася не такою пустою і господиня з котами перестала навідуватися.
З часом мені сподобалося готувати Мирону сніданок, я спокійно засинала, коли чула, що поруч жива душа, я йшла додому і мала плани на вечір. Розумієте? Не просто заснути під телевізор, щоб не так страшно, а приготувати вечерю, поговорити, бути з кимось поруч.
Згодом, ми переїхали в іншу квартиру, де я відчула себе просто щасливою, адже я була дуже далеко від самотньої господині!
Пройшов рік, але Мирон і не планував кликати мене заміж. Вже й мама моя мені натякає, що треба мені щось робити, бо ж жити, то одне. Але законна дружина – зовсім інше.
І я спитала його чому він мене заміж не бере.
Мирон лиш розсміявся та сказав, що тепер ніхто не одружується, але якщо мені так принципово, то хай буде.
Господи! Я просто вся світилася і все готувала та купувала, а він лиш спостерігав та усміхався з такої поведінки. Я вирішила, що буду робити весілля в маленькому залі, лише для рідних. Але все одно сума була кругленька.
Тому я те й робила, що працювала та відкладала.
А одного вечора я прийшла додому, а двері відкриті.
Нема нічого – ні Мирона, ні його одягу, ні моїх грошей, ні цінних речей.
То я вам скажу, чого я нічого не побачила – бо я бачила лише самотні очі. Свої, господині з котами, баби Христоньки! Отак.
Фото Ярослава Романюка.
