А то взяли моду псів, наче тих щурів, позаводити, а за ними прибирати й не думають, бо воно багато не наробило.
– Не дивно, що від вас донька втекла і не дає про себе знати!, – сміють мені таке заявити.
Як це люди, ще й такі, мають право на мозоль наступити. Та ви хоч знаєте, чого донька моя пішла?
Тут мій характер ні до чого.
Через батька ми отак посварилися і вже й миритися нема на коли.
Якби то хоч не на поминках було, то, може б ще якось з часом ми одна одну й перепросили, але все було сказане в такий час і в такій формі, що шансу на примирення просто нема.
Може, хто попав в таку ситуацію впізнає себе і не допустить моєї помилки.
Ми були звичайною родиною, я працювала вчителькою, Семен на заводі і донечка наша єдина вже була на виданні. Ми тішилися за неї, бо ж і гарна вона у нас, і розумна, і професія хороша, все у неї складеться якнайкраще, ми були певні в цьому.
Так і сталося, але її життя склалося на іншому куточку країни, тому ми рідко бачили, що її, що онуків.
Поки ще були сили та здоров’я, то наче нічого нам з чоловіком й не треба, подзвонили їй, побачили онуків по відео і радіємо та тихо живемо.
То в магазин обоє, то на прогулянку, все якусь тему собі знайдемо для розмови. А потім Семен почав казати, що йому важко дихати, якась слабкість і я звернулася до фахівців.
Поробили обстеження і кажуть, що то одне та почали вже й лікувати. А потім виявилося, що це зовсім інше, кинулися вже від іншого лікувати, але час було втрачено і шансів не було ніяких.
Я про все це розповіла доньці, а вона тоді мені й каже:
– Ти ж з вищою освітою і не могла здогадатися, що щось не так? дотримати тата до такого, що вже нічого не допомагає!
Я почала виправдовуватися, що я не знала, що я надіялася на фахівців, що я б зробила все аби його врятувати.
Вона приїхала на церемонію, дуже сильно переживала, я знаю, що вона тата дуже любила. Але чомусь взяла собі до голови, що то все через мене.
– Ти ніколи не звертала уваги на його скарги, завжди казала, що він просто інфантильний і шукає собі причину, щоб нічого не робити. І як тобі зараз, мамо? Вже тебе тато переконав, що йому було геть зле, а ти не вірила.
Це було не справедливо, не справедливо мені таке казати, коли вже добрих п’ятнадцять років вона не живе з нами і нічого не знає, як я з ним поводилася.
Звичайно, за молодості, коли треба було й кран полагодити і плитку поставити, то мене дратувало, що чоловік собі знаходив «болячки», то спину потягнув, то руку, то сили не має… Але тепер він не перетруджувався в нашій квартирі, хіба ложку до рота підносив.
Слова доньки я не залишила без відповіді. Нагадала скільки разів вона до нас приїздила і скільки разів питала чи нам чого не треба.
І отак ми вже роки не спілкуємося. Онуки ростуть без мене.
Я пару разів їй телефонувала і вітала зі святами, але вона так сухо зі мною говорила, що я вирішила більше не надокучати. Не треба їй матері, то й без неї проживу. А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто поїхати до доньки чи чекати на зустрічний крок?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
