Я знову набрала сестру у марній спробі поговорити. Валентина підіймала трубку, але одразу вимикала зв’язок коли чула що саме я від неї хочу. Минуло 25 років, а вона і досі не може пробачити мамі того, що та стала щасливою.
Я й досі здригаюсь якщо поруч голосно грюкнуть двері. Коли хтось починає говорити голосніше, або розходиться щось доводячи, я перетворююсь на соляний стовп – не можу і поворухнутись.
Все це залишилось мені, як пам’ять про тата. Мені і восьми років не було, як мама узявши нас із сестрою пішла від нього, однак пам’ять про те, як ми жили із його ласки і досі при мені.
У моїй пам’яті тих років немає мами. Вірніше вона є, але не та мама яка нині – інша. Змалечку я відчувала що мені не пощастило із матір’ю. Так казав тато, так казала наша бабуся і в те я вірила, бо ж хіба дорослі можуть бути неправі?
Мама мого дитинства не вміла готувати, не встигала навести лад у домі і не могла як слід ні нас виховувати, ні господарство вести. Тато часто був невдоволений, були невдоволені і ми, бо ж де теперішнього розуму дитині?
Інша, яскрава, щаслива і впевнена в собі, моя мама, з’явилась тоді, як розлучилась із татом. Добре пам’ятаю яким для мене було відкриттям те, що вона вміє сміятись. А ще моя мама була неабиякою красунею і мала великі блакитні очі. Дивно, бо ж я того не помічала коли ми із татом жили. Мама і не підводила погляду, усмішка ніколи не з’являлась на її обличчі.
Ми чотири роки жили із дідусем і бабусею, аж доки мама вдруге не вийшла заміж. Моя старша сестра ніяк не могла прийняти того, що мама пішла із сім’ї. Ще більше вона віддалилась тоді, як мама вийшла заміж удруге.
Роман Олегович, став для нас справжнім татом. Не тим чоловіком, який лиш вказував на недоліки, а тим, що умів підтримати, заохотити і подарувати крила.
Люди які не знали нашої історії не вірили у те, що ми із сестрою не його діти, бо ж не кожен рідний тато так ставився до дітей, як до нас відносився наш вітчим.
25 років минуло відтоді. Мама із вітчимом і досі живуть разом. Мені подобається приходити до них на гостину, бо такого тепла, взаєморозуміння і любові я ніде і ніколи не зустрічала.
А нині мама моя занедужала. Уже другий місяць пішов, як вона у стаціонарі і якщо чесно, то нам дуже непросто. Вона повернеться до нормального життя, але не так швидко, як нам того хочеться. Увесь цей час я із сім’єю, Роман Олегович, ми поруч, але не моя сестра.
Ніна і досі не може простити матері того, що вона пішла від нашого тата. Вона щиро впевнена у тому, що мама вчинила не вірно і позбавила її сім’ї. Тата нашого уже немає на цім світі, його не стало через десять років після їхнього розлучення, але і це сестра поклала на мамині плечі.
Коли я телефоную, намагаюсь поговорити, прошу прийти і відвідати маму нашу, сестра лиш хмикає і вимикає зв’язок. Я бачу, як мамі прикро, бачу, що вітчим також вражений таким ставленням.
Дуже хочу примирити сестру із сім’єю, але в мене ніяк не виходить. Поясніть мені, невже так важко пробачити рідній матері те, що вона стала щасливою? Невже мама повинна була жити із татом тільки тому, що ми були сім’єю?
А може я чогось не розумію і не потрібно втручатись у це?
Головна картинка ілюстративна.
