Зустрічалася я з Владиславом зі школи, як на випускному обійнялися, то вже й зрозуміли, що не розлучимося ніколи. Звичайно, що й мої батьки спочатку не ставилися до цього серйозно, бо казали, що я маю закінчити навчання. А от мати Владислава взагалі стала на диби.
– Мій син ще такий молоденький, де він до женячки? Накажіть своїй дитині аби не думала дитину пристарати. Бо він не жениться! Я тут кістьми ляжу, а цього не дозволю!
І це б якось звучало нормально, якби вони були які багачі, а то такі ж, як і ми, нічим не кращі, ще й вона ростила сина одна, то ви собі уявіть, як це на хлопця та всього накупувати та доглядати.
Але нам було байдуже на батьків і ми собі любилися далі. Домовилися, що він закінчить навчання і ми одружимося.
Я училище скінчила через чотири роки і вже й працювала на швейній, а от Владислав пішов в педагогічний інститут і ще мав рік вчитися. Мої вже готувалися до весілля, годували кабана, збирали гроші.
Я вже собі плаття підшукувала, фату купила і туфлі білі мені вдалося знайти, тоді на них було дуже важко натрапити.
Нарешті Владислав вернувся в село в якості вчителя математики, мати його дуже пишалася. Не знаю, коли він їй сказав про те, що ми маємо вже й сватання робити, але мати заголосила на цілу вулицю і вхопилася за серце.
Звичайно, що приїхала швидка, але все у неї було в нормі попри те, що жінка на ногах не стояла.
Чи варто казати, що такий цирк був щоразу, як йшла мова про весілля? Коли ж Владислав йшов до мене, то вона йшла за ним назирці і ходила попід хату, що пес аж рвався на вулицю.
Які то були залицяння? А далі вона вже на людях обзивала мене і мою маму, казала, що ми хочемо її зі світу звести. Владислав не робив нічого, та й що він мав зробити?
Я не хотіла приїжджати з роботи додому, пішла жити в гуртожиток, а там всі молоді, компанії, хлопці. От і вискочила заміж за Тараса і більше в село не їхала, не хотіла зустрітися з Владиславом, бо любила і люблю його й досі.
Мама телефонувала, що наче мати Владиславова вже заспокоїлася та й він вже став краще виглядати, бо ходив весь хмурий. Видно, він теж розумів, що вихід для нас один – забути один про одного, щоб мати його спала спокійно.
А потім його раптово не стало. Мить і немає людини.
Залишилася мати одна і до тепер ходить на цвинтар, хоч їй років вже за вісімдесят, має жінка таке здоров’я, а як колись прикидалася.
Я не хотіла нічого, якби не те, що я при надії, то й не знаю, щоб зі мною було. Мама приїхала до мене і не відходила ні на крок, чоловік так і не здогадався, чого це він мав жити в друзів той місяць, бо мамі закортіло у нас гостювати.
Донечку я назвала Владиславою і дуже люблю казати:
– Владуся, як же я тебе люблю, просто обожнюю.
З часом почуття стираються і я вже давно люблю свою доньку за те, що вона є, а не за її ім’я. У нас з Тарасом ще й син є, а тепер вже й в самих онуки. Тарас – чудовий чоловік і я йому вдячна за все, особливо, за щастя материнства. Я теж хочу прихилити світ синові, але не ціною його щастя.
Та й матір Владислава вже давно спокутувала свій вчинок, хоч не знаю чи вона розуміє, що накоїла. Хто його знає, якби повернулася доля, якби Владиславові тоді не довелося кудись їхати, якби в його житті була я.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота