– А як же твій чоловік, доню, забула, що ти мені казала. коли за нього заміж рвалася?
– Та нічого я не забула, але що мені вже до гордості, коли в хаті нема ні копійки? А діти як не одне просять, то інше, в садочку не довго набуваються, бо як одне соплі принесе, то вже й двоє інших за компанію. Отак день в садку і тиждень вдома. На яку я роботу піду з таким графіком?
– Доню, я не можу повірити, що за п’ять років так твій бізнесмен здувся, – й жалі за своє мама, – Ти ж хіба не заради цього за нього заміж виходила?
Я виходила за нього заміж, бо вважала, що мені має пощастити, а не моїй мамі. Так-так, вам не причулося, адже моя мама привела в дім чоловіка, гарний, багатий і має дістатися їй? Вона вже своє відцвіла, сорок вісім років, то вже має думати геть про інше.
А тут я молода і гарна, але ніяк собі долю не можу вибрати, все нема з кого, а такі залицяються, що вже й не хочеться дивитися.
А тут Любомир, такий ввічливий, гарний, при грошах. Мама його з заробітків привезла, каже, що будуть жити разом.
А я й постаралася аби Любомир став моїм. Щоб він не дуже довго думав, то я йому сказала, що чекаю від нього дитину. Він був дуже радий, бо за свої сорок дев’ять років, то його перша дитина.
Коли ж першим народився хлопчик, то він був таким щасливим, тому я й далі вирішила закріпити успіх і далі був ще хлопчик.
– Любчику, – кажу йому, – щоб далеко не ходити, то хай третя буде дівчинка і поставимо на цьому крапку.
І вже й третя дівчинка. Чоловік пилинки з мене здував, це правда. Забезпечував нас усім, що лише я хотіла, те й мала. Але троє дітей, то треба мати більше грошей і чоловік дуже не хотів від нас далеко їхати на роботу. Пішов на роботу на одну будову, а там не втримався на висоті. З паперами наплутали, наче він не офіційно працював, виплат нема ніяких. Чоловік потребує дорогої реабілітації, але звідки я на неї назбираю?
Зараз ми живемо на дитячі і добре, що хоч в своїй квартирі живемо, то вже великий плюс. Але все одно, дуже важко мені з усім цим, бо бачу, як важко Любомиру.
Тому я й прийшла до матері аби вона мені допомогла з грошима, адже у неї є, вона ж відкладала і на власне авто і на гараж, бо квартиру вже купила.
– Мамо, ти цими грошима врятуєш людину і своїх онуків. невже твоє серце не змилосердиться над ними?, – кажу я їй правду.
А вона така стоїть і дивиться на мене, наче не розуміє, що я їй кажу.
Чому вона так реагує? Невже уражена жіноча гордість переважає любов до доньки та до онуків? Як мені до матері достукатися і як вплинути на неї? Що підкажете?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
