Я, звісно ж, вмішуватись у стосунки сина і невістки не мала наміру, але й терпіти чогось подібного не могла. Я людина така, правдива, і от так просто наговорювати на когось не буду, тож зробила кілька знімків і відправила сину: “Сам дивись і вирішуй, що робити”. Хто ж зав, що все от так оберне?
— Чекаю тебе завтра о сьомій? Так? – заглядала невістка незнайомцю в очі. Ти ж розумієш, що часу у нас з тобою не багато? – потім узяла його руки в свої і мовила проникливо. – А руки в тебе просто золото, – і засміялись дзвінко обоє над тільки їм відомим і зрозумілим жартом.
Я стояла мов у землю ногами вросла. Син лиш тиждень тому поїхав у відрядження. Ось ця сама дівчина – невістка моя Ольга, стояла на пероні і так гірко плакала, ніби в останню путь проводжала коханого, а не на місяць по роботі. А тут уже з іншим і вже на завтра зустріч у квартирі мого ж сина?
Так і не зайшла я до невістки, хоча ж прийшла підтримати і розрадити. Аж смішно стало, бо в руках я тортика тримала, аби настрій їй підняти. З тим тортом і побрела до зупинки дороги не розбираючи.
Така ж дівчина хороша, десять років шлюбу, двоє діток. Ніколи я нічого запідозрити не могла, вважала Ольгу своєю донькою, ділилась сокровенним. А вона? От так зрадити нас усіх?
У голові уже якісь події спливали, уже в іншому вони мені світлі відображались. А потім, я аж стала:
— А що якщо і онуки не онуки, а діти отого із “золотими” руками.
Наступного дня рівно о сьомій я вже стояла на варті. Цього разу взяла телефон із камерою і зафіксувала, як заходив, а потім уже в під’їзд зайшла і з верхнього сходового майданчика зазнімкувала, як виходив кавалер невістки. Було далеко за одинадцяту вечора.
Написала сину усе як побачила. Сказала, що от так і так, передала розмову і записані мною файли:
— Ти б і про діток подумав, синку. Якось дуже вже все у Олі гарно вийшло і швидко. Та й схожі обоє до неї, нічого нашого. Хіба не підозріло?
Син уже наступного дня був у мене. Розрахунок був простим: зайде у двері власного дому якраз тоді, коли і той парубок. Аби питань ніяких не було і відмовок. Я з ним поїхала, мало що? Та й підтримка йому була потрібна, я бачила, як важко йому те все далось.
О сьомій, як і до того, прийшов “кавалер” невістки і подзвонив у двері. Оля відчинила і ще до того, як замкнулись за ним двері ми із сином почули:
— Я твої капці випрала. Кава вже готова.
За пів годинки син пішов відчиняти двері своїм ключем, я ж зайшла за ним, бо ж міг наробити непоправного.
— Я вдома, – сказав мій Ярослав з порогу і пішов у крайню кімнату, подружню.
Знаєте, я очікувала чого завгодно але не того, що за якусь хвильку там запрацює дриль. Ярослав із широкою посмішкою вийшов із кімнати разом із Ольгою. Та більше того, він її обіймав.
— Іди, поглянь на “зраду”, – сказав син сміючись.
Заходжу, а той чоловік що до невістки бігав, стоїть увесь у пилюці бетонній і щось майструє у їхній кімнаті. Уже не було між балконом і кімнатою перегородки і все було затягнуто клейонкою.
— Мав бути сюрприз до ювілею Ярослава – власний кабінет, хай і на балконі. А то, все на кухні сидів та носив за собою усе необхідне. а там буде працювати у тиші хоч до ранку і всі його папери будуть у порядку, Василинка уже тричі малювала ляльок на його проектах.
Але, якщо все вирішилось ось так просто для них, то не закінчилось на тому для мене. Ярослав жінці сміючись розповів про те, як я вистежувала, як в онуках своїх засумнівалась, і наші з невісткою довірливі і добрі стосунки зіпсовано тепер зовсім.
— Онуки не ваші, невістка вам не правду каже, надто добра, щось приховую? – сказала мені Ольга, коли ми наодинці залишились, – Що ж, Валентино Петрівно, не очікувала, але добре, що відкрили ви себе. – мені аж млосно стало, бо ж була я їй “мамою” завжди. а тепер Валентина Петрівна.
Нині онуків я не бачу практично, а з невісткою і поговорити не можу, бо вона мені досі не простила.
— Вона образилась, мамо. Відтане згодом. Я нічого зробити не можу.
Але на що ж ображатись, скажіть? Чи мала я мовчати, як таке діялось? Ну от скажіть, ви б інакше на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
