У нас була велика сім’я: мама, батько і троє дітей – я, молодша сестра Оля і старший брат Тарас.
Ми жили в невеликій квартирі в місті, де завжди було тісно. Натомість у тітки Ганни, яка жила в селі й ніколи не була заміжньою, було відчуття простору й свободи, яке я ніде більше не відчувала. Її будинок зберігав тепло, радість і справжню любов.
Кожного літа, як тільки починалися канікули, мама відправляла нас до тітки. Вона не мала своїх дітей, і наша поява приносила їй радість, ніби ми її власні онуки. Тітка завжди готувала для нас різні смаколики: домашнє печиво, хрусткі пиріжки, а особливо горішки, які вона пекла сама і начиняла згущеним молоком, зробленим вручну.
Мені здається, що таких смачних солодощів я ніколи більше не куштувала. Тітка ставилася до нас із особливою ніжністю. Вона була завжди поруч, допомагала у всьому й не вимагала нічого натомість. Її любов була безумовною: вона віддавала все, що мала, і, можливо, тому ніхто з нас не наважувався зробити щось, що могло б засмутити її.
З часом сестра й брат перестали їздити до тітки, не знаходячи сільське життя таким привабливим. Але я продовжувала їздити до неї, поки сама не переїхала навчатися в інше місто, а згодом вирушила за кордон, де працювала кілька років.
Кожен місяць ми з тіткою Ганною розмовляли по телефону, обговорювали її здоров’я і справи, а вона цікавилася, як у мене справи. Її слова завжди були теплими й обнадійливими, наче я досі була тією маленькою дівчинкою, яку вона оберігала.
Минуло п’ять років. Я повернулася додому на весілля Олі, і тітка була дуже рада нашій зустрічі, адже Оля мала жити зі своїм чоловіком у її домі. Тітка раділа, що в її домі знову з’явиться молодь і, можливо, згодом вона доглядатиме онуків.
Однак все змінилося. Незабаром я дізналася, що Оля з чоловіком не хотіли вкладати гроші в будинок тітки, оскільки той формально не належав їм. Попри те, що я переконувала тітку нічого не переписувати, вона піддалася на їхні вмовляння, бо дуже переймалася станом будинку й хотіла, щоб він зберігся.
Після того, як тітка передала будинок сестрі, ситуація погіршилася. Її почали уникати, начебто вона заважала молодим, і навіть переселили в маленьку комору в будинку. Зять почав обурюватися дрібницями, наприклад, звуками під час їжі, і не бажав сидіти з нею за одним столом. Коли доходило до вибору між тіткою та чоловіком, сестра завжди підтримувала свого чоловіка, бо не хотіла непорозумінь у шлюбі.
Найболючіше було дізнатися, що через певний час вони вирішили відправити тітку до будинку опіки, хоч вона була лише на два роки старша за маму і досі могла жити самостійно.
Я дізналася про це запізно, хоча намагалася часто телефонувати тітці. Вона ніколи не скаржилася і казала, що все добре. Врешті, мама мимоволі проговорилася, що відвідувала сестру в будинку опіки.
Це відкриття вразило мене до глибини душі. Я відчувала болюче розчарування і навіть злість на маму за те, що вона допустила таке ставлення до тітки, яка стільки зробила для нас.
Я запитала маму, чому вона не допомогла їй, на що вона відповіла, що не має можливості, адже і так доглядає за батьком і братом. Сестра ж виправдовувалася тим, що бути добрим на словах легко, а на ділі – все складніше.
Я з чоловіком довго говорила про це, і ми дійшли до висновку, що повинні забрати тітку Ганну до себе, адже іншого виходу просто немає. Нині ми разом із нею тимчасово живемо в готелі, поки чекаємо на завершення всіх формальностей.
Я бачу, як їй боляче покидати рідну землю, село, яке стало для неї всім. Її серце сумує за цими місцями, але вона, мабуть, розуміє, що залишатися тут для неї тепер неможливо. Хоч їй і важко, я впевнена, що тітка відчуває, що поруч люди, які її цінують і турбуються про неї.
Це сумна історія про людину, яка віддала своє серце, не вимагаючи нічого натомість, і яка опинилася покинутою власними рідними, коли більше не могла нічого запропонувати. Та попри все, її любов залишила в мені невидимий слід – той, який спонукав мене діяти, коли інші залишили її напризволяще.
