Я з подивом впізнала в чоловікові Ярослава! Виявляється, він купив тут квартиру і живе з дружиною та двома маленькими дітками. І як я тепер маю жити в цьому дворі.
Ярослав залицявся до мене в час, коли вже вважався «старшим хлопцем», а мені було лише 19 – вітер в голові та кохання на думці. І то неабияке кохання, а таке як в кіно – щоб гарний, багатий і шалено кохав.
Звичайно, що я зустріла абсолютно іншого чоловіка, хоч і вродливого, але він був виключно аби заморочити голову. А от про відповідальність та обов’язок там не було нічого.
Але, як не смішно, я сама не загадувала про «відповідальний, дбайливий, уважний» – бо це було нудно. Здавалося, що якщо ти кохаєш понад життя. то це все йде в комплекті. Ага, зараз…
Так от, ми розійшлися і я ще мала чимало хлопців такого типу. А от Ярослав, яким був, таким і лишився – він наполегливо шукав дружину, купив квартиру і робив там ремонт. Тоді для мене ця інформація не мала жодної цінності, хіба тішило самолюбство, що він і досі питає, коли я приїду з навчання.
Далі в мене трапилося чергове кохання за яке я вийшла заміж, здавалося, що в цьому випадку, все йде в комплекті разом з відповідальністю та обов’язком. Але через якийсь час все проходить і одні почуття змінюють інші, те, що вважалося не важливим чомусь вилізло і розквітло в усій красі.
Отак і з моїм чоловіком, виявилося, що з нас обох заробляти маю я. Отак я свої молоді роки промарнувала на заробітках, не бачила як росте моя дитина, і стала винною їй на все життя. Я мала відкуплятися за всі пропущені свята в садочку, ранки в школі і випускний в університеті.
Як би вам описати, коли тобі в новій квартирі, купленій на твої ж гроші, умебльованій на твої гроші, розказують, яка ти погана матір і добре, що тато знайшов собі іншу жінку.
Знаєте, той випадок, коли життя пролетіло в доволі приємній обстановці, легкій і радісній, але нічого тебе не зачепило, крім декількох моментів. Ви не можете зачепитися очима за якийсь будинок, дерево, лавочку і сказати: «А пам’ятаєш, як тут…»
Всі мої теплі спогади були з моїм рідним домом, тут було багато «а пам’ятаєш», була багато радісного , бо з дитинства то все, а дитинство завжди миле і радісне. Мені було цікаво зустрітися з однокласниками, з подругами, з родичами.
Я вже давно купила квартиру в новобудові в місті і потихеньку робила там ремонт, це зайняло часу років з десять, бо кожного року мінялися плани і завжди треба було грошей на щось і комусь.
І от справила я новосілля, квартира чудова, район мені підходить, бо й до села недалеко добиратися, а на вихідні я завжди їду в село, щоб там набутися. Отож, я така собі іду. Сміття виношу. Аж назустріч мені чоловік і якийсь знайомий, намагаюся згадати, де я його бачила і, о боже, … Ярослав!
Двоє діток, років десять, не більше… Бо ж не могло у нього бути за цей час онуків. Він відкрив машину, всіх посадив, дружині відкрив дверки, усміхнувся… Якось таке тепло повіяло від тої родини, така любов і доброта.
У них є багато «а пам’ятаєш», це було одразу видно і ці спогади були щасливі.
Я швиденько відвернулася аби мене не помітив і понесла сміття далі.
Цілий вечір згадувала, яким мені він тоді видавався нудним, як прискіпливо мене випитував, що я думаю про те, чи про інше… Видно, що він довго шукав дружину до душі і одинакову по поглядах. Він задумав собі таку родину і створив її.
А що я? Чого хотіла – те й отримала і сторицею, а ці неминучі зустрічі тільки посилюватимуть цю різницю, коли ти пожинаєш наслідки своїх вчинків.
Я не розумію, чому це так відбулося? Я ж теж хотіла мати такого чоловіка, який би усміхався і відкривав дверки машини, питав чи взяла список продуктів, чи мені допомогти з сумками, чи їдемо в село і до кого…
Я не розумію, через що я така покарана?
Фото Ярослава Романюка.
