Як чую оте шаркання капцями поза спиною так аж млосно стає. А як клацне ще й вимикач, так мені вже аж око сіпається. Проходжу на кухню чайник поставити, а вона вже стоїть і сопе незадоволено.
Хто би мені сказав ще рік тому, що моя душа добра і жалість до от такого приведуть, то я би ту людину до кінця життя на руках носила би. Знати б тоді. як давала згоду на те, що свекруха у нас може жити, що такий мені гармидер тут буде зроблено, то я би ніколи її й на поріг не впустила, хай би вже й чоловік пішов услід за нею.
Така добра звіддаля була мені та Руслана Дмитрівна. така люба. Зустрічала нас з хлібом сіллю, напаковувала повну машину добра, ще й припрошувала ще приїздити. Ніколи я від неї у ті нечасті візити, що ми із чоловіком їй наносили, не чула від неї слова кривого ні у свій бік, ні про інших людей.
Моя свята наївність бачила у тій жінці все лиш хороше і добре. Я ж її “мамою” кликала і все шкодувала, що моя ненька не така. Та і нагримає і скаже в очі, якщо що їй не до вподоби. А тут усе із посмішкою і все гаразд, така любенька і добренька, що краще подорожника допомагає.
Ото як занедужала вона, то я й кажу чоловіку, що не гоже маму саму у такому стані лишати. Нащо їй на автобусі їздити на процедури тричі на тиждень до міста, якщо вона може у нас жити і пішки ходити, адже у нас такий же центр поруч.
А чоловіку що? Він же на роботі вічно, не йому ж оце тепер усе це витримувати. Зібрали ми “маму” і привезли у свій дім. Уже рік як вона у нас тут.
Спершу, я нічого ж не помічала. Ритм життя свій не міняла: зранку на роботу біжу, увечері ледь ногами пересуваю, приготувала вечерю, зварила що на сніданок та й у ліжко. Десь за місяць прийшло до мене перше “прозріння”.
Прийшла я додому а бойлер холодний. Ну хоч плач. Ні тобі скупнутись, ні руки у теплій воді помити. Спершу, я подумала, що забула увімкнути зранку, але коли оте “забула” вп’яте сталось, то я вже сама собі запам’ятала, що виходила і він грів воду. Увечері повертаюсь – холодний. А вдома у нас хто? Попросила не вимикати, а вона очима великими дивиться:
— Ой. А я ж як краще хотіла. Нащо воно цілий день світить отією лампочкою, дарма електрику качає. А так прийшла, ввімкнула і вже за годинку вода гаряча і тобі і Сергію є.
Не встигну вийти із кімнати, як чую оте “кланц” на всю хату. То моя “мамуся” біжить у мене поза спиною і світло скрізь вимикає. Хай, навіть я вночі встану у вбиральню, а вийду і у нашій кімнаті темно уже, навпочіпки добираюсь. Таке враження, що чергує вона, аби зберегти “золоті” кіловати.
На кухні нема мені спокою. Замість чайника у нас каструлька оселилась на плиті. Відміряє собі води рівно на чашку одну і сопе незадоволено, якщо я надумаю чайник ставити. Запитую прямо” що не так”, а вона очі робить великі. Мовляв, що ти, доню, все гаразд, роби як тобі треба.
Зварю кашу свою улюблену, складу в судок. Приходжу з роботи поїсти сідаю, а каші немає. Мама вже встигла зварити супчик. Запитуєш, з якого дива, а вона знову нічого не розуміє:
— Ой, а я подумала, що то залишилось. Вирішила, суп зварити, адже так економніше, ніж крупу з пачки сипати.
Вода із крану ледь тече, пралка не може нормально працювати. Я думала вже майстра викликати, глянула а на основній трубі краник майже закрито. До мами, а вона знову своєї:
— Доню, я ж хотіла як краще. так вода летить в усі боки, відром руки миємо. а так напор маленький і руки вимив і зекономив воду.
Не повірите, навіть до бачка у вбиральню добралась. Зробила об’єм меншим. Тепер він у нас не на повну води набирає, а лиш на половину. Тричі треба змити, але ж так економніше. Ну хоч із хати не виходь, або очі на спину чіпляй.
Подруги на роботі як мене слухають, так за животи тримаються. Їм легко говорити “не зважай”, але як ти будеш уваги не звертати, як за тобою назирці у ріднім домі ходять і дихають із виразним невдоволенням у спину?
А головне: усе робити тихцем і потай. На обличчі посмішка в очах наївність, що їй кажеш, так ще й себе винним відчуваєш.
Я вже на межі просто. Чоловік на маминому боці, адже ж вона ніби як “непомітна” у нашому домі. Нікуди не вмішується, лиш ходить на свої процедури і серіали дивиться. А от я прямо мітлою користуюсь у повню. Тільки казана чаклунського не вистачає, такий у чоловіка погляд у мій бік.
Оце вперше за 50 років свого життя я не знаю як мені бути і що робити. Як усе це припинити і повернути собі душевний спокій і гармонію?
Воно ж легше, коли прямо тобі негатив висловлюють, а як от так по-доброму і з посмішкою пакость роблять?
Як же бути?
19,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
