Ліда допізна сидить за роботою, нудною і мало оплачуваною, але ж треба самій заробляти на себе і дітей. Як добре, що вона нарешті наважилася і пішла від чоловіка.
Проте він її часто навідує, дивиться поверх дітей, що його обіймають, мовляв, ти чому дітей батька лишаєш? А потім і вголос це каже:
– Може, вже перестанеш дуріти і повернешся?
Ліда не погоджується, просто ще ніс яскраво про все нагадує. Спочатку не вірилося, що її кохання, її життя зможе говорити на неї погані слова, може затикати їй рота, не зважати на її думку і не вважати за людину. Давно треба було піти, просто діти…
Але зараз в холодній постелі вона чомусь згадує тільки хороше і знову закрадається надія, що цього разу все буде по-іншому. Вони ж сім’я. От діти які гарні, як люблять тата. Велетенським зусиллям волі наказує собі замовкнути і просто перестати згадувати його і колишнє життя. Вона з усім справиться.
У старшого завтра день народження, тому голова має бути забита лише приємними клопотами.
Антон приїхав з подарунками і гарним настроєм, бавився з дітьми і дивився їй в очі. Як тоді, на початку знайомства. То був її коханий Антон. Вона залишила його на ніч. Він просив пробачення, а вона шепотіла «так». Завтра вона збере дітей і поїде в своє звичне життя. Остання думка про звичне життя не давала їй спокійно спати і снилося його обличчя, що ввесь час наближалося і наближалося.
– Йди, – сказала і він мовчки пішов.
Вона прощала надто багато разів і все без толку.
Через місяць вона святкувала з Антоном повернення в рідні пенати, піднімали тости і він запевняв, що буде дуже старатися.
Вона була щаслива. Все було її рідне і знайоме, а головне, що діти були раді повернутися в комфортну квартиру до своїх звичних ліжок і іграшок.
Ще через місяць вона знову була на приймальному і переконувала всіх, що невдало приземлилася.
Фото ілюстративне.
