Привів Ігор невістку з міста, ще хлопчисько, тільки закінчив училище і вже дружина в хаті. Я б може щось і казала, але син був таким щасливим, що я взяла себе в руки і вирішила ставитися до Ілони як до своєї доньки. Все показувати і розказувати, як у нас ведеться і з часом вона все опанує і зрозуміє.
Але я їй показую, я її вчу, а вона лиш в телефон, далі її голова розболілася, далі вона має зателефонувати.
Знаєте, я працювала за своє життя багато де і бачила і власників і бізнесменів, але вони так з телефоном не ходили, як ця. Про що модна стільки говорити?
Але ж не буде господарка не порана, бо вона не набалакалася – я тоді давай все робити, ще й їсти маю зварити та прибрати в хаті, бо ж пані по телефону говорить.
Я вирішила синові сказати, хай він якось їй скаже, що я мама, а не робітниця безкоштовна.
– Мамо, Ілона при надії, вона вам не знала, як сказати, що їй важке не можна піднімати і перенапружуватися.
Я лиш зубами скрипнула, бо як ти за собою тарілку умиєш, то перевтома буде?
Але так я запряглася, що вже й не знала, чи то я воза везу, чи то віз мене і отак згори котимося. Нічого невістці не треба – ні корови, ні кози, ні свині, бо все можна купити і не треба біля того ходити.
– А що дитина буде пити?
– Та можна купити, – каже.
І що я її потім не попрошу видоїти козу, то ні, бо вона мене попереджала, що коло того ходити не буде, а син її, як на сміх, так козине молоко любить, я йому запарюю чаю і наливаю пів літру молока, то він за пару годин те все випиває.
Я тішуся, що козак росте, але ж я підмоги не маю. Син ледве свою чоловічу роботу встигає зробити, а жінка то на нігті, то на вії, а до стайні – ні ногою.
Я ще й державну роботу пильную, бо мені до пенсії ще сім років, але для кого я так таланую?
Вже чую, що син починає на мене воркати, що я запрягаю всіх роботою, що тепер вже часи змінилися і треба в селі відпочивати, а не городи та свині.
Я кумі жаліюся, а вона й каже:
– То все попродай та й живіть та, як вони хочуть.
– Як продати? Мою працю?
– Та її й так ніхто не шанує, то що вона тобі коштує здоров’я та нервів, та докорів. Продай!
Як мені не було важко, але я продала свої кози, свиню закрутила і лишилися одні кури.
– Все, як ви хотіли, так і є, радійте, – сказала їм, а сама сліз не стримувала.
– За чим там побиватися, ще нам «дякую» скажете, – каже невістка.
А далі й до мене:
– Купіть в когось на селі молока малому, ви й так йдете.
– Ні, сама купуй, – кажу.
І тут вже непорозуміння, бо бабуся онука не любить, а я їй кажу:
– Ви ж казали, що все так легко, що я вам в усьому заважаю, то покажіть як то жити по-новому.
А далі невістка мені, що я світло палю, газ палю, а вони платять, дрова не економлю, а вони платять, їм, а вони купували. Далі вже полиці ділимо в хаті, а далі й холодильники, хоч дуже вже в них просторо.
Я нічого не закривала, і невістка нічого, а зима прийшла, то знову – що їсти, йде син до мене квашену капусту позичати.
– Ото, сину, господарюєте.
Очі опустив і нічого. Зрозумів, а до тієї не доходить.
Вже ділить Ілона мою хату:
– Наша хата, а ваша літня кухня, так будемо менше бачитися і менше говорити.
Я тоді до куми, а вона, бо що вона мені таке нарадила.
– Ти казала продай господарку, а мене тепер з хати моєї виселяють! От до чого твої поради приводять!
– Ну, то йди жити до Володі, давно тебе кличе до себе, а ти все за сина трималася.
Я подумала, що кума моя геть клепку втратила. А тоді собі сказала – а що я втрачаю, місце у кухні? Пішла і живу собі з чоловіком щасливо, до сина не навідуюся, хай собі живе як хоче, я йому віддала все, що мала і пора подумати про себе.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота