Стояли мовчки чоловік з доньками та дивилися то на матір, то на прибулих, то на свої ноги чи руки…
Звучали фальшиві промови від колег про «мудре керівництво» та «знала кожного з працівників як в життєвих так і професійних ситуаціях…», «чуйна та виважена», «нам буде її не вистачати»…
Якщо чесно, то я Марію Петрівну толком і не знала, хоч ми працювали разом десять років, єдине, що бачила то або пучок і чіткі кроки, або стулені губи на наше «добрий день».
Проте, те, в якій хаті вона жила та в якому убранстві, говорило про те, що жінка старалася справити враження – дзеркала, дубові меблі, лакований паркет і килими…
А потім я подумала про себе – а мені не шкода буде лишати свої хороми та своїх рідних і чи будуть вони за мною побиватися?
Якщо взяти чоловіка, то він першим винесе мої речі і продасть все, що можна, лиш би собі назбирати на «лікування».
Знаєте, добрий він у мене був, але звільнення з роботи п’ять років тому, зробило з нього ось цю людину, яку я просто не знаю. Він на просту роботу не піде, бо він не на те вчився, а жаліє себе і очі заливає…
І отак живемо, бо й робити нічого не хочу, а він і не проситься.
Чи шкода мені таке сімейне життя покидати? А воно є?
Діти мої вже дорослі і час від часу телефонують, бо живуть далеко. Онуків ще не маю, але й якось бачити мені їх теж не доведеться, бо ж відстань. Так, що діти влаштовані, може сльозу пустять і все.
Колеги по роботі? Скидатимуться на вінок та бурчатимуть, що скільки можна, адже вони мене знати не знають, а двадцятку дай. Я ж сиджу в кабінеті за різдвяником, то мене й не видно, щось подаю та перебираю… От і всеньке життя.
Я отак думаю про себе і наче не про себе.
Мені ж п’ятдесят два… І це все, на що я годжуся?
Доле, де ти? Вже пора б тому етапу вічного щастя наступити, а його ж як не було, так і нема…
– Лідо, – вивів мене з задуми голос нашого сусіда, – Ти чого в чорному? Щось сталося?
– Та на поминках була… А ти що мене чекаєш?
– Так, я дітей на вихідні чекаю, то хотів аби ти порадила що приготувати смачне…
Микола у нас кілька років як переїхав до батьків жити, бо дружина пішла до іншого. Отак батьків доглядав і вони вже в засвіти пішли, а він лишився і вже й облаштувався – на роботу ходить, дітей у себе на вихідні приймає, частіше десь з ними виїжджає.
Я не єдина його однолітка, але він чомусь до мене за кулінарними порадами йде, хоч я й не дуже вправна в цьому.
Але він такий, що буде стояти і допомагати, а не з дивану дивитися. Отак ми якось і здружилися.
Щось готуємо, розказуємо один одному, жартуємо… любимо фільми подивитися. Особливо старі французькі комедії…
Після таких зустрічей мені не хочеться вертатися в свою квартиру до чоловіка, який, дай бог, спить на дивані…
За цими зустрічами я б жаліла, це точно…
Ми вирішили приготувати круасани, запекти м’ясо і два легкі салати…
– Ти якась задумана сьогодні, – каже мені Микола.
Читайте також:
– Так. все думаю, за ким би я сумувала, якби мене не стало… Розумієш, якось живеш отак, – і я показала рукою навколо, – І думаєш, що ще все попереду. А потім бац і все. Наче тебе ніколи й не було. Хіба хтось із людей тебе згадає…
– Я б тебе згадував, – сказав Микола.
– Дякую, втішив, – засміялася я, – І я б про тебе згадувала…
А потім щось сталося, якесь чудо!
На наступний день Микола познайомив мене з дітьми, як свою наречену. А я розповіла своїм, що з татом більше жити не буду.
У всіх шок, та й у мене самої, але ж я не вічна. То навіщо чекати, коли щастя звалиться з неба або не звалиться?
Фото Ярослава Романюка.
