Павло дивився на старий дерев’яний будинок, який колись давно його бабуся пофарбувала в яскраво-синій колір. Фарба на стінах місцями полущилася, віконниці закрилися, і вся будівля виглядала нежилою.
У кишені куртки лежав аркуш паперу, складений учетверо. Це був лист від Марти, який йому передали лише вчора.
Павло тримав пальці на цупкому папері, але не наважувався витягнути його і почати читати. Почуття провини тиснуло на нього щоразу, коли він згадував про минулі роки.
— Що ж я накоїв, — тихо вимовив Павло. — Тепер навіть поговорити немає з ким. Донька не хоче мене бачити, на дзвінки не відповідає. А цей лист лежить, і мені не сила дізнатися, що ти мені написала, як піти…
Він сів на стару дерев’яну лаву під хатою. Спогади повертали його в ті часи, коли все тільки починалося. Вони з Мартою дуже любили цей літній період, особливо кінець серпня. Тоді дні ставали трохи коротшими, вечорами ставало прохолодно, а на полях голосно сюркотіли коники. Вони часто приїжджали сюди на вихідні, коли бабуся Варвара ще була жива.
Вранці, коли Марта ще спала, Павло прокидався раніше, йшов у сад і зрізав кілька великих квітів, які росли біля паркану. Вони були холодними від нічної роси. Він приносив їх у кімнату і клав на стіл біля ліжка.
— Вони вже зовсім осінні, — казала Марта, коли відкривала очі й посміхалася. — Треба знайти скляну вазу. Мені подобається, коли через чисте скло видно кожне стебло і зелене листя у воді.
Вона вставала, наливала у вазу прохолодну воду з колодязя і ретельно розправляла кожну квітку. Тепер усе це залишилося лише в його пам’яті. Не було більше тих серпневих ранків, не було довгих розмов на веранді.
Раніше їх вважали дуже хорошою та міцною парою. Сусіди та знайомі часто говорили, що Павло та Марта чудово підходять один одному. Вони виховували доньку Христину, разом планували майбутнє і збирали гроші на власне житло.
Марта мала тендітну статуру, завжди акуратно збирала волосся у хвіст, розмовляла тихо і спокійно. Вона працювала в міськраді і ніколи ні з ким не сварилася.
Великою радістю для всієї родини став день, коли вони нарешті придбали трикімнатну квартиру у новому будинку і перевезли туди свої речі. Донька Христина, якій тоді було близько семи років, була в захваті від власної кімнати. Батьки купили їй велике біле ліжко, такий же стіл для навчання та шафу для одягу.
Кожні вихідні, коли погода була хорошою, вони збиралися і їхали в село до бабусі Варвари. Туди ж із районного центру приїжджали батьки Павла разом із його молодшим братом та його родиною. У такі дні в маленькій сільській хаті ставало дуже тісно. Усі сідали за великий стіл у дворі, вечеряли, пили гарячий чай із пирогами, які пекла бабуся, і обговорювали все на світі. Христина дуже любила ці поїздки. Вона брала з собою альбом і кольорові олівці, щоб малювати. На її малюнках завжди були зображені тато, мамо, бабуся Варвара, дідусь і всі родичі, які посміхалися. Ці картини потім довго висіли на стінах у сільській хаті.
Час минав швидко. Павло працював на будівництві, а у вільний час допомагав знайомим із ремонтами. Він умів якісно класти плитку та вирівнювати стіни, тому замовлення в нього були завжди. За це він отримував додаткові гроші, які приносив у родину.
З Інною він познайомився абсолютно випадково. Його колишній однокласник попросив підсобити з оздобленням нової дачі за містом. Павло погодився і кілька днів поспіль працював там із ранку до вечора. Інна була сусідкою цього однокласника по ділянці. Вона часто підходила до паркану і спостерігала за роботою Павла.
— Ви професійний майстер? — запитала вона одного дня, підійшовши ближче. — Я от нещодавно придбала тут невеликий будиночок, але там усе всередині треба переробляти. Не знаю, за що хапатися.
— Ні, я просто допомагаю товаришу, — відповів Павло, відкладаючи вбік кельму. — Але досвід у мене є, займаюся цим уже багато років.
— А мені зможете допомогти? — Інна пильно подивилася на нього і посміхнулася. — Звісно, я все оплачу. Мені потрібна людина, яка зробить усе надійно і швидко.
Павло погодився. Він почав приходити до неї після своєї основної роботи. Інна постійно була поруч, приносила йому обід, розпитувала про життя і робила компліменти його вправності. Поступово Павло почав помічати, що думає про цю жінку частіше, ніж про власну родину. Його почало тягнути до її будинку, і він почав затримуватися там до пізнього вечора, вигадуючи для Марти різні причини на роботі. Коли ремонт на дачі Інни був повністю завершений, Павло вже не хотів повертатися додому.
Минуло кілька місяців такого подвійного життя, і Павло вирішив у всьому зізнатися. Того вечора Марта і п’ятнадцятирічна Христина сиділи у вітальні. Він сів на стілець навпроти них, довго мовчав, а потім сказав, що зустрів іншу жінку і йде з родини.
Христина підвелася зі свого місця, її обличчя зблідло. Вона подивилася на батька довгим, важким поглядом.
— У мене більше немає батька, — сказала вона дуже тихо і чітко, після чого розвернулася, пішла у свою кімнату і зачинила за собою двері.
Марта нічого не відповіла. Вона просто піднялася, пішла на кухню, увімкнула воду в раковині, щоб не було чути звуків, і почала плакати. Павло зібрав свої речі у дві великі валізи, склав інструменти в коробку і того ж вечора переїхав жити до Інни.
Дізнавшись про вчинок онука, бабуся Варвара сильно обурилася. Вона кілька разів дзвонила Павлу і вимагала, щоб він приїхав і поговорив із нею, але він уникав цієї зустрічі. Натомість бабуся часто запрошувала до себе Марту з Христиною, допомагала їм продуктами з городу і підтримувала як могла.
Коли наприкінці осені Павло все ж таки вирішив приїхати в село і взяв із собою Інну, щоб познайомити з родиною, бабуся Варвара навіть не дозволила їм зайти в будинок.
— Іди геть звідси і її забирай! — голосно сказала бабуся, дивлячись на Інну. — Жодного кроку на моє подвір’я ви не зробите. Розлучницям у цьому домі не раді.
Павло намагався щось пояснити, але бабуся просто повернулася і закрила двері на засув. Батьки Павла теж поставилися до його нової жінки дуже прохолодно. Вони спілкувалися з Інною виключно на офіційному рівні, показуючи своє незадоволення цим вибором.
Невдовзі Інна почала говорити про те, що Павлу потрібно вирішити питання з його часткою у трикімнатній квартирі, де залишилися жити Марта з донькою.
— Ти ж заробив на ці квадратні метри, — наполягала Інна під час вечері. — Чому ти повинен усе залишати їм? Нехай Марта продає квартиру, ділить гроші порівну, або нехай виплачує тобі твою частину готівкою. Нам теж потрібні кошти на облаштування нашого життя.
— Але ж там живе моя рідна донька, — намагався заперечити Павло.
— Твоя донька вже доросла, — відповіла Інна, підливаючи йому чай. — Якщо вона розумна дівчина, то знайде собі забезпеченого чоловіка, який вирішить її житлові проблеми. І взагалі, я теж хочу мати від тебе спільну дитину, нам знадобиться більше місця.
Павло не знав, що Інна насправді взагалі не збиралася народжувати дітей і не хотіла пов’язувати себе зайвими турботами, а просто використовувала цей аргумент, щоб отримати гроші. Під її тиском він врешті-завжди подав позов до суду про поділ майна.
Для Марти це стало повною несподіванкою. Жінка зустрілася з Павлом в офісі адвоката і погодилася виплатити йому вартість його частки. Батьки Марти, дізнавшись про цю ситуацію, зняли всі свої заощадження з банківського рахунку, позичили грошей у родичів і допомогли доньці повністю розрахуватися з колишнім чоловіком, щоб той більше не турбував їхню родину.
Минуло ще кілька років. Христина закінчила навчання, почала працювати і вирішила вийти заміж за свого колегу по роботі, якого звали Андрій. Вони активно готувалися до весілля, обирали ресторан і запрошували гостей. За місяць до урочистості Марта сіла поруч із донькою на дивані у вітальні.
— Христино, можливо, нам варто покликати твого батька на весілля? — обережно запитала Марта, дивлячись дівчині в очі. — Все ж таки він твій батько, яким би не було минуле.
— А хіба він у мене є? — різко відповіла Христина. — Я про нього не згадую вже багато років. Він викреслив нас із життя тоді, коли забрав речі й пішов до іншої жінки.
— Може, ти зможеш знайти в собі сили і пробачити його? — тихо продовжувала мати.
— Як я можу це пробачити? — Христина похитала головою. — Я пам’ятаю, як ми плакали, як дідусь із бабусею віддавали останні гроші, щоб він залишив нас у спокої в цій квартирі. Я не хочу бачити його серед своїх гостей.
Андрій, наречений Христини, теж намагався поговорити з нею на цю тему, пропонував особисто зустрітися з Павлом і передати запрошення, але дівчина залишилася непохитною. Вона заявила, що якщо Павло з’явиться біля ресторану, вона просто розвернеться і піде геть. На цьому обговорення завершилося.
Павло про весілля доньки дізнався випадково від своїх батьків. Він хотів прийти, навіть купив дорогий подарунок, але батько чітко дав йому зрозуміти, що його присутність там небажана і це лише зіпсує свято для Христини. Тож Павло залишився вдома.
У той період він практично не цікавився життям колишньої родини. Усі його думки та заробітки йшли на задоволення потреб Інни. Вона постійно вимагала оновлення побутової техніки, хотіла нові дорогі меблі, які замовляли через каталог із-за кордону, та регулярні поїздки на відпочинок. Їй дуже хотілося виглядати значно молодшою за свій вік, тому вона витрачала великі суми грошей на відвідування салонів краси та покупку брендового одягу. Павло працював без вихідних, брався за найважчі замовлення, щоб забезпечити їй той рівень життя, до якого вона звикла.
Якось вони пішли на день народження до однієї подруги. Там вона познайомилася з Артемом, чоловіком середнього віку, який мав власний успішний бізнес, їздив на новому дорогому автомобілі та жив у великому заміському будинку. Він був неодружений і відразу звернув увагу на Інну. Вона відповідала на його залицяння весь вечір, практично ігноруючи присутність Павла.
Наступного ранку, коли Павло збирався на роботу, Інна підійшла до нього в коридорі й поклала на стіл ключі від квартири.
— Знаєш, Павло, нам треба розійтися, — сказала вона абсолютно спокійним тоном. — Наші стосунки себе вичерпали. Ти постійно на роботі, грошей усе одно не вистачає на те, що мені потрібно, і мені просто набридло таке життя. Збирай свої речі прямо зараз.
— Як це розійтися? — Павло зупинився в дверях. — Я ж усе робив для тебе, всі гроші віддавав, ремонт тут власними руками закінчив. Куди я піду?
— Це вже твої проблеми, — відповіла Інна і відвернулася до вікна. — До вечора тебе тут не повинно бути. У мене змінилися плани на життя.
Він зрозумів, що сперечатися марно. Павло спакував свій одяг у ті самі дві валізи, з якими прийшов сюди кілька років тому, забрав інструменти і вийшов на вулицю. Уже ввечері Інна зустрічала у своїй квартирі Артема, а Павло сидів у своїй машині на парковці й не знав, куди йому їхати.
Повертатися до батьків було незручно: там разом із ними в невеликій квартирі мешкав його молодший брат із дружиною та двома малими дітьми, там і так бракувало місця. Проситися назад до Марти після всього, що сталося, після судів та грошових виплат, здавалося йому марним. Проте, пересиливши себе, він усе ж таки вирішив поїхати до своєї колишньої квартири. Павло сподівався хоча б поговорити з Мартою, попросити вибачення і, можливо, знайти якийсь тимчасовий компроміс.
Він піднявся на третій поверх, підійшов до знайомих дверей і натиснув на дзвінок. Серце швидко билося від хвилювання. За дверима почулися кроки, замок повернувся, і перед ним з’явився молодий чоловік у домашньому одязі.
Павло впізнав у ньому Андрія, чоловіка своєї доньки, хоча бачив його раніше лише на фотографіях.
— Добрий день, — невпевнено промовив Павло. — Мені б побачити… Марту Петрівну. Вона вдома?
Андрій здивовано подивився на нього, потім його обличчя стало серйозним і похмурим.
— Її немає, — відповів молодий чоловік.
— Як немає? — Павло розгубився, його голос затремтів. — Вона що, поїхала кудись? Працювати за кордон чи до родичів у гості?
— Її не стало, — тихо, але дуже твердо сказав Андрій. — Минулого літа. Хіба вам ваші батьки нічого не сказали? Вона довго недужала, ходила по лікарях, але нічого не допомагало. Останні місяці взагалі з дому не виходила.
Павло відчув, як у нього підкосилися ноги. Він ухопився рукою за одвірок, щоб не впасти.
— Я… я нічого не знав, — пробурмотів він. — Мені ніхто не говорив. А Христина де?
— Христина зараз у кімнаті, відпочиває, — відповів Андрій, роблячи крок назад і намагаючись прикрити двері. — Їй не можна хвилюватися, ми очікуємо на появу дитини. Тому я попрошу вас піти. Ваша поява тут зараз зовсім недоречна.
Андрій акуратно, але наполегливо зачинив двері перед його обличчям. Павло залишився стояти на темних сходах під’їзду.
Не маючи іншого виходу, Павло зібрав речі й поїхав у село. Будинок бабусі Варвари вже кілька років стояв пусткою.
Батьки і брат іноді приїздили сюди, щоб скосити траву на подвір’ї чи зібрати врожай яблук, але всередині ніхто нічого не міняв.
Він відкрив старі двері, які голосно зарипіли, і зайшов до кімнати. Усередині пахло пилом і старовиною, на меблях лежав товстий шар бруду, а на стінах усе ще висіли старі ікони та рушники. Наступного дня до нього приїхала Христинина хрещена мати, яка живе на сусідній вулиці. Вона мовчки витягла з кишені конверт і поклала його на стіл перед Павлом.
— Це тобі від Марти, — сказала жінка. — Вона написала цей лист перед тим, як піти, і просила передати тобі на роковини за нею, якщо ти з’явишся в селі. Ось, тримай. Термін якраз підійшов.
Вона розвернулася і пішла, не чекаючи на його запитання чи слова подяки. Павло поклав лист у кишеню піджака і три дні не міг змусити себе відкрити його. Він просто ходив по хаті, прибирав сміття, витирав пил із меблів і намагався зайняти себе роботою, щоб не думати про пережите.
І ось тепер, сидячи під яблунею, він нарешті дістав конверт, акуратно розірвав край і розгорнув папір. Почерк Марти був рівним, хоча деякі літери здавалися трохи нечіткими.
«Я довго думала, чи варто писати тобі, Павле. Коли ти пішов, я дуже боялася, що з часом почну тебе ненавидіти через те, що ти так вчинив із нами. І водночас я боялася, що продовжуватиму тебе любити, попри все. Я так і не змогла впустити у своє життя іншого чоловіка. Є речі, які залишають глибокі сліди в думках, і їх не можна просто так забути чи вилікувати часом. Ці спогади залишаються з тобою щодня, вони супроводжують тебе зранку і до самого вечора, нагадуючи про те, що ми втратили. Якщо в цьому світі є місце для щирих почуттів, то чому люди так легко руйнують те, що будували роками?
Коли наша донька йшла до шлюбу, я весь час згадувала наші молоді роки. Ми ж були щасливими, коли починали жити разом у селі, коли народилася Христина.
Мені важко думати про те, що буде далі, коли мене не стане. Христина зараз чекає на малого, у них з Андрієм буде дитина, і мені так хотілося б залишитися тут, на землі, щоб побачити свого онука чи онучку, допомогти їм виховувати малюка. Але я знаю, що моє життя закінчується. Я буду сподіватися і просити, щоб Христина з часом змогла знайти в собі сили і пробачити тебе. Мені здається, вона зможе це зробити, коли сама стане матір’ю і зрозуміє багато речей».
Павло закінчив читати. Аркуш паперу тремтів у його руках. Він акуратно склав лист назад у конверт і сховав у кишеню.
Він підійшов до вікна хати, провів пальцем по склу, очищаючи його від павутини. Потрібно було вимити вікна, пофарбувати паркан навколо саду та відремонтувати поріг, який уже зовсім прогнив від дощів. Роботи тут було багато, і тепер він мав на це весь свій вільний час.
Павло зайшов усередину хати, зняв зі стіни стару весільну фотографію, де вони з Мартою, молоді та усміхнені, стояли на тлі цього самого саду. Він обережно витер рамку чистою ганчіркою і поставив її на комод біля ліжка. Поруч поклав малюнки Христини, які знайшов у старій шафі серед документів бабусі Варвари.
Він вийшов на ґанок, зачинив двері на засув і подивився на дорогу, що вела в бік міста. Горизонт ставав сірим, наближався вечір, і повітря ставало все більш прохолодним. Павло сховав руки в кишені піджака, намацав там конверт із листом і повільно пішов уздовж паркану до воріт.
— Завтра зранку зберуся і поїду в місто, — тихо сказав він самому собі, дивлячись на дорогу. — Треба дізнатися в Андрія, як там справи у Христини. Може, вже народився хтось — онук чи онучка. Треба просто поїхати і дізнатися, як вони там самі.
