fbpx
Історії з життя
Як тільки брат Олени дізнався, що Полінка переїхала до Матвія у хату, прилетів одразу. Слів не добирав. Робив винним Матвія в усіх гріхах. Ну й справді, де таке видано, аби при живій дружині іншу привести в дім

— А ти, Васю не галасуй тут! Поглянь мені в очі і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи. Як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Оленкою стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

Чи не вперше спокійний Матвій так говорив із братом дружини. Дуже вже його дістали оті постійні пересуди та повчання. Люди мов змовились – одне поперед-одного лізуть, як не з порадами, так з нотаціями. Але жоден не хоче стати на його, Матвійове місце. Розповісти, як потрібно і він може, а от, як бути коли сам опинився в такій ситуації ніхто не знає.

Матвій з Оленою прожили щасливих двадцять років. Ніхто не вірить, але жодного разу між ними не порозумінь не було. Усе у них ладилось, усе разом та вдвох. Мають чотирьох прекрасних донечок: старша цьогоріч школу скінчила, а найменша в перший клас пішла. Добротний дім, велика господарка. Матвій поганих звичок не мав, усе до хати ніс, та й Оленка роботяща. А що ще для щастя треба!

Та не судилось! Стала Оленочка все частіше на здоров’я жалітись. Швидко виморювалась, дихати ставало не просто. Місцеві спеціалісти руками розвели, мовляв пані здорова, хай проп’є вітамінки. А воно все гірш та гірш. Подались до столиці, там пройшовши чи не всіх можливих фахівців, дізнались, що ж з Оленкою. Приїхали чорні та темні. Олена дітей до себе тулить плаче постійно, а Матвій, ніби, в воду опущений у вухах слова професора:

— Розлади незворотні. Уже через рік не впізнаватиме нікого, можливо навіть рухатись не зможе. Вдіяти нічого не можна, навіть відтягнути того не під силу.

Той рік прожив зі своєю Оленкою, так ніби останній. Відвіз нарешті її і дітей за кордон, туди де білий пісок і пальми тримають небо. Об’їздили усю Україну, побували чи не в кожному куточку, чи не біля кожної пам’ятки. Здійснив усі Оленчині мрії. Все про, що ще з молоду просила, про що й мріяти не могла, усе зробив. Вона розуміла все. Жила кожен день на повну. Раділа кожному дню, кожній хвилині.

Зараз Матвій згадуючи той час не розуміє. Здається і до того жили добре, але той рік був особливим. Сповненим сонця. Сповненим життя.

Все було так, як і спрогнозував той професор. Вона зникла не одразу. Тікала крізь пальці, як вода. Кожного дня по краплині. Кожного дня по маленькій піщинці свідомості. Аж доки не перетворилась на тінь себе колишньої. Ніби й вона, але не вона. Ніби й жива, але вже не тут.

Матвій. Матвій тримався з усіх сил. Вчив доньку, плів косички і смішні хвостики меншим. Доглядав свою Оленочкуу, як умів. Ніхто не поспішав на допомогу. Справляється якось, ось і добре.

А він щоранку наказував собі піднятись з ліжка. Наказував жити заради дітей. Щоранку давав собі задачі, які мусив виконати до вечора, бо інакше нічого не міг. Бо усвідомлення того, що стало з його життям його з’їдало, спопеляло.

Полінка була янголом. Молодесенька( трохи старша за його найстаршу доньку) медсестричка, яка проходила стажування в їхній районці. Приходила робила необхідні процедури Олені. Встигала не лишень свою роботу зробити, а й з Матвієм парою слів перекинутись. Підтримувала.

Заходила в будинок і одразу усіх ніби від сну своїм щебетом-сміхом будила. Усіх вона бачила. Для кожного в неї добрі і щирі слова були.

Спочатку їхні зустрічі були таємними. Бо ні він не вона ще не розуміли, що ж їх поєднує. Зовсім скоро усвідомили – жити одне без одного не можуть. Їй вісімнадцять – ще зовсім дитина, а йому сорок п’ять – у нього сім’я, дружина і четверо дітей.

Як тільки брат Олени дізнався, що Полінка переїхала до Матвія у хату, прилетів одразу. Слів не добирав. Робив винним Матвія в усіх гріхах.

— А ти, Васю не галасуй тут! Поглянь мені в очі і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи. Як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Оленкою стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

Уже десять років Матвій живе з Полінкою. Тихо і спокійно у них. Мають спільного синочка і доню. За Оленкою доглядають вдвох.

Люди й досі в тому селі не можуть заспокоїтись: так не робиться. Як – то при живій жінці в хату іншу привести? Але от на місце Матвія ніхто не поспішає. Так посудять-потеревенять і до роботи. А життя іде.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page