Як тільки мій син, Артем, познайомив нас зі своєю дівчиною, я одразу зрозуміла, що у них все серйозно. Таня була гарною, привітною дівчиною, і син буквально світився від щастя поруч із нею.
Незабаром вони вирішили, що хочуть жити разом. І тут гостро постало питання: а де жити? Ми із чоловіком, звичайно, запросили їх до нас.
Наш будинок великий, місця вистачить. Тим більше ми розуміли: молодята хочуть заощадити, пожити якийсь час на всьому готовому, щоб відкласти гроші на власне житло.
Здавалося, це тимчасово і ми навіть раділи, що зможемо підтримати їх на початку спільного життя. Відгуляли весілля і молодята переїхали до нас.
Перші кілька місяців усе було чудово. Таня допомагала мені по дому, ми разом готували вечері, балакали за чашкою чаю. Артем теж намагався не відставати: прибивав полички, ремонтував щось. Все йшло мирно.
— Мам, ну ти ж розумієш, ми довго тут не будемо, — казав син, коли я спитала, чи знайшли вони будинок. про який мріяли. – Ми збираємо. Головне – терпіння.
— Терпіння в мене є, синку. Головне, щоб ви справді склали гроші і придбали собі дім, а не витратили гроші на щось інше.
Артем лише посміхнувся і пообіцяв, що все буде гаразд.
Молоді жили у нас майже чотири роки, ні в чому себе не обмежуючи і ні в чому собі не відмовляли, а ми з чоловіком покривали більшу частину витрат: від комуналки до продуктів.
І ось одного разу Артем просить нас таким голосом щасливим вийти у двір. Ми собі будь-що подумати могли, але ж не те, що побачили. Він під’їжджає до будинку новою машиною.
– Ого! – Здивувалася я, побачивши, як він виходить із новенького авто. – Що це таке?
– Як тобі? — посмішка сина ширша обличчя. – Купив! Нарешті знайшов саме ту, про яку мріяв.
Я стала мов водою злита. Вухам своїм не повірила. Думаю – жарт.
– Ага! Купив він. Ви ж на дім собі гроші складаєте, а тут авто. Чия машина? – говорю і все ще вірю в чудо.
– Мам, наше авто. А тепер ми вже збиратимемо на дім. Адже нам поспішати нікуди? Поки що поживемо з вами.
І тут у розмову втрутився мій чоловік.
– Та поживіть, звичайно, – спокійно, але твердо сказав він. — Тільки, вибачте, тепер власним коштом.
–Як то? – сміється син. — А чи не ви завжди казали, що допоможете?
– Ми допомагаємо, але це вже занадто, синку, – вів далі чоловік. – У вас дві зарплати, ви живете у нас, ми економимо на всьому, і замість дому ви купуєте машину? Тепер уже самі оплачуватимете комуналку, продукти і дрібні витрати.
Син аж на місці підскочив. Бачте, не чекав такого. Вони все розпланували, а тут на тобі – тато таке каже.
— Нащо було тоді обіцяти, що будете нас підтримувати? “Переїжджайте, ми завжди на вашому боці, живіть скільки треба”. А на ділі?
– А тобі. хлопче ще мало? – відповів чоловік. — Чотири роки жили і в вус не дули а тепер раптом тато і мама не такі? Треба починати брати відповідальність за своє життя і за життя своєї жінки, синку.
Син грюкнув дверима і пішов у свою кімнату. Таня мовчки пішла за ним. А я залишилася стояти посеред кухні, не знаючи, що сказати. З одного боку, я розуміла, що чоловік має рацію. З іншого боку гроші ж на діло хороше пішли. та й сину на роботі авто дуже потрібне.
– Ну, і що тепер? — спитала я у чоловіка, коли ми залишились наодинці.
— Нічого, — знизав він плечима. – Вони дорослі люди. Якось упораються.
– А якщо ні?
— Якщо ні, хай ідуть і винаймають квартиру. Може, тоді зрозуміють, що означає жити самостійно.
Я тільки зітхнула. Відтоді у нас в хаті тиша. Молоді стали їсти окремо, уникаючи нас. Жодних спільних вечерь, жодних розмов. Таня, яка завжди була усміхненою, тепер навіть не дивилася мені у вічі. Артем тільки бурчав щось під носа, коли ми перетиналися.
Ходиш і почуваєшся винним а чому не розумієш. ніби як усе ж добре, всі живі і здорові. живи і радій, а ні – у домі вічна напруженість і образи.
А може й справді, слід дітей підтримати поки можемо? Ми ж обоє працюємо, зарплати гарні. З нашою допомогою вони швидше гроші зберуть.
А чи чоловік правий і вже обом під 30 і хай вчаться самі собі жити і гроші рахувати?
От як правильно у цій ситуації бути?
Головна картинка ілюстративна.
