Нещодавно у зовиці сталось несподіване – вона розлучилася зі своїм чоловіком. Марина не хотіла повертатися до батьків, у неї складні стосунки із мамою, тож випадало на те, що жити з нами буде.

У нас своя двокімнатна квартира, тож чоловік вирішив, що не гоже відмовляти сестрі. От тільки мене ніхто не запитав і навіть не попередив про те, що вона у нас буде мешкати.

Напевне, на моєму обличчі все було написано. Марина одразу сказала, що це тимчасово, адже вона планує винаймати квартиру. Але поки накопичень у неї немає, тому не може дозволити собі таку розкіш.

До мами своєї вона не їхала тому, що свого часу свекруха була проти цього весілля. Вона довго доньку відмовляла від заміжжя, але та все одно зробила по-своєму. Так була вражена мама вчинком доньки, так на Марину образилася, що навіть на весілля не з’явилася.

Як тільки сестра чоловіка до нас переїхала, я одразу зрозуміла, що пані має на все свої плани. Вона раптом вирішила що є господинею в моєму будинку.

Перше, що вона сказала коли переступила поріг нашого дому.

— Чому так брудно? Твоя дружина зовсім не наводить лад? – протягнула обурено.

— Гарне привітання, нічого сказати, – мовила я, – А де бруд ти бачиш? Що за заявки? — відповіла я.

— А як же жити в цьому безладі?

— Якщо тебе щось не влаштовує, швабру в руки та за роботу.

Наше спілкування одразу зійшло на перекидання уїдливими фразами. Чоловік не реагував на слова сестри і лиш просив мене виявити мудрість, потерпіти його сестру і не зважати на її слова.

Однак як я могла мовчати, якщо Марина раптом почала облаштовувати мій дім під себе? Вона командувала братом, робила перестановку і копирсалась у наших шафах.

— Вона хоч дозволу спитала перед тим, як рухати шафу? – запитала я у чоловіка, коли побачила, що у кімнаті меблі розставлені по-новому.

Мій чоловік, свята наївність, дивиться так радісно:

— Так. Я відпросився з роботи і допоміг їй це зробити. Нарешті вона буде почувати себе у нас як в себе вдома. Знаєш, їй нині дуже важливо відчувати нашу підтримку – відповів він.

— А чим ти незадоволена? – Залетіла в кімнату Марина, – Чого тут стоїш, що вже хочеш?.

— Твоєю перестановкою я не задоволена, – кажу спокійно, – Хто тобі дав право рухати меблі?

— А хто ти мені, що я буду питати у тебе? Квартира моєму братові належить, а я його сестра рідна. Тут твоєї згоди і не потрібно. Ми сім’я, якщо не знаєш, рідні люди, і ніякі штампи у паспорті нам на заваді не стануть. Так, братику?

— А я дружина твого брата. – кажу закипаючи, – Якщо ти не припиниш тут свої порядки встановлювати, то доведеться тобі інше житло шукати. Ти на гостині, шановна, не забувай про це.

Чоловік нишком на кухню вийшов, щоб ми не зробили його крайнім. Його поведінка мене з себе виводить найбільше. Ну от як можна бути таким спокійним і сумирним, коли твоїй дружині кажуть подібне, хай і твої ж родичі.

— Максим, я більше так не можу. – кажу йому, – Я вже додому повертатись не маю бажання, бо тут на мене очікує не відпочинок а вічне з’ясовування стосунків. Марина тут місяць, а я вже майже сива. Ну куди це годиться, поговори із нею.

— Та ви однакові. – раптом підскочив чоловік, – Та мені те ж каже. Мовляв, у неї важка ситуація в житті, а ти замість того, аби зрозуміти і підтримати, лиш їдкі слова говориш. Самі розбирайтесь, але скажу тобі те ж що їй сказав: ніхто звідси не вийде бо ви обоє мені дорогі і любі.

Я вже просто не знаю, як бути далі. Маринка не припиняє робити мілких капостей на кожному кроці. Шампунь і мило свої я мусила із ванни забрати, адже вона у минулі банки щось поналивала. Їжу я купую от аби зараз сісти і з’їсти, бо як у холодильнику постоїть, то й до рота не донесеш, як не перчене то солене, або кисле.

От як мені бути, підкажіть? Уже просто не має сил усе це терпіти. Це ж наша із чоловіком квартира, наш дім. То як усе це припинити раз і назавжди?

Головна картинка ілюстративна.