Не можу сказати чого ми так вчинили, адже чи не з самого малку нас всі кликали «молодий і молода». Може, тому й так сталося, що захотілося показати всім, що вони помиляються? Але от чи треба було – й досі не моду собі відповісти на це запитання.
Отож, ми з Миколою були сусідами та ще й вчилися в одному класі, разом сиділи за партою і разом йшли додому. Він знав мої секрети, а я його, повз нас пройшов етап, коли не можна було дружити з протилежною статтю.
Коли закінчили школу, то вже й самі говорили, що одружимося і будемо жити у мене, він працюватиме на фермі, а я буду вчителювати.
Але місто показало мені геть іншу сторону в хлопцях, з ними було … інтригуюче, так би я сказала.
А Микола в той період познайомився з онучкою баби Ніни, теж міською павою, яка й йому показала, що таке зустрічатися з дівчиною.
Прийшлося Миколі женитися, бо вже й дитина мала бути, а я теж вирішила, що не буду сидіти і через рік так само вже чекала дитину.
Але, що Микола, що я не зазнали в шлюбі головного – довіри і поваги. Мій чоловік ввесь час вимагав від мене вести себе так, як він уявляв, має вести себе дружина, навіть, дивитися я маю так, як йому треба. Його не цікавили якісь мої душевні переживання, головне аби було що на столі.
В Миколи ж жінка геть не могла жити в селі і та кількість роботи, яку треба було робити, її просто вражала. Там вічно був галас між нею і свекрухою, бо вона не хотіла протягнути ноги на городі. Їй нічого не було треба. Вони лиш хотіла аби вони переїхали в місто.
Що я, що Микола жили заради дітей, але як тільки виповнилося дітям по вісімнадцять, то Микола показав жінці на двері.
А мені вказав чоловік, який теж, чекав повноліття дітей.
Я їхала додому і реготала з цього всього.
– Нащо ж ми так довго чекали?
Зустрілися на дорозі біля наших будинків, просто дивилися один на одного. Микола був тим самим, рідним.
Далі як розговорилися, то вже не могли спинитися до самого ранку.
Ми одружилися і живемо в мене, як і планували колись. Я чекаю від нього дитину, хоч уже й сорок на носі, але для мене все тільки починається по-справжньому. Тепер питаю себе – навіщо було так противитися тому, що для всіх навколо було таким очевидним? Чому нам так засліпило, як ви думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
