fbpx

Як тільки я побачила, хто сам за кермом тієї машини, то все одразу зрозуміла. Добре, що не сама йшла, то хоч дівчата під руки зловили і додому довели. Ніхто і слова не сказав, лиш зітхали гірко мене шкодуючи. А я мусила щось робити, якось реагувати, але що ж ти зробиш уже?

Як тільки я побачила, хто сам за кермом тієї машини, то все одразу зрозуміла. Добре, що не сама йшла, то хоч дівчата під руки зловили і додому довели. Ніхто і слова не сказав, лиш зітхали гірко мене шкодуючи. А я мусила щось робити, якось реагувати, але що ж ти зробиш уже?

Того дня я поверталась уже так добре під вечір із виклику додому. Йшла зі знайомими, обговорювали щось своє, усі ледь ноги несли після важкого дня трудового.

Саме тоді поруч нас проїхала дуже гарна машина. Якщо чесно, то ми усі аж зацокали, бо авто було і гарне і видно, що дуже дороге. Посміялись ще – кого ж то занесло у наші краї на такій “пташечці”.

Та от, підходимо ми до магазину і я очі мушу протерти, бо впізнала водія. Дівчата теж стали вражено, бо ж ніхто із них не очікував побачити за кермом такого авто Люсю – мою невістку колишню.

У мене два до двох склалось швидко і аж зле мені зробилось. Добре, що була не сама, то дівчата додому довели і побули поруч, поки я себе не відчула краще. Мовчали вони і я мовчала, лиш головами хитали і зітхали важко, бо що на таке сказати ніхто й не знав.

Я вже багато років, як із великого міста повернулась жити у село в бабусину хату. Мої батьки свого часу у столиці отримали квартиру, з часом. розширились і вже я росла у трикімнатній квартирі у столиці.

Не знаю чому, але місто для мене ніколи не було домом, хоч і прожила я там більшу частину свого життя. Для мене в рази краще була тиша села і доброзичливість його мешканців. Коли їхала на канікули до бабусі – розквітала.

У місті я вивчилась на лікаря і одразу після інституту приїхала працювати у село до бабусі. Ох і невдоволені були батьки, ох, яку бурю зчинили. А я стояла а своєму: подобається бетон – живіт у ньому, а я хочу в село.

Була я заміжня, був у мене син. Якщо діти з міста в село на канікули їздили, то у нас навпаки – тато і мама онука до себе на літо забирали. Возили у Пущу, на Дніпро, тато з онуком рибалили на озерах.

Коли ж батьків моїх не стало, я квартиру здала, років зо п’ять там квартиранти пожили, поки син мій навчався. А вже потім, як одружився, я молодятам квартиру і віддала. Ну а як інакше, для кого вона?

Люся – дружина мого сина, дівчина із нашого села. Я нічого кривого і не хорошого про неї сказати ніколи не могла. Доки син був живий, ми із нею гарно ладнали, вона мене підтримала коли не стало мого чоловіка, приїздили вони часто.

Та от, два роки тому не стало мого сина. Лишились у них із Люсею двоє діток – онучат моїх золотих. Нам усім було дуже важко, то трапилось несподівано і якось врапт. Люся у мене жила перші пів року, якось ось так, усі разом і тримались. Жили заради діток.

Саме тоді я вирішила, що буде правильно, якщо я перепишу квартиру свою трикімнатну на невістку. Зрештою, у сина мого двоє хлопців підростало, хай буде їм дім. А якщо що зі мною? Нащо ті клопоти зайві потім?

Ще рік після того, як оформили усе було добре, а потім зустріла Люся свого Ромку. Він також із нашого села, її однокласник. Люди мені переказували, що між ними щось є, я не йняла віри, бо ж ще й двох років не минуло, як сина мого не стало.

Та вже коли вони розписались і Люся повз мого подвір’я проходити стала навіть не вітаючись, я повірила. Та Люся то таке, онуки припинили зі мною спілкуватись. Зустріну де, а вони ніби чужі. Привітаюсь, а ті від мене відвертаються і навтьоки. Запитую, чому так, а вони мовчать.

А тепер ось, авто нове дорогезне. Я одразу зрозуміла звідки гроші, бо ж Люся з Ромкою тепер в селі живуть у його батьків. Зателефонувала я до сусідки у місто і таки так – Люся квартиру продала, там ремонт уже нові мешканці роблять.

Я не знаю, як тепер бути і що робити? Чи можливо хоч якось зарадити у цій ситуації? Не квартири шкода – майбутного моїх онуків.

Головна картинка ілюстратвина.

You cannot copy content of this page