Марії снилася криниця. Тільки не та, теперішня, стара, з обсипаними цямринами й поламаною корбою. Поки витягнеш відро води – замучишся.
Та й у ній повно всілякого сміття – давно уже дно треба почистити. Тільки хто це зробить? Зять уже кілька років обіцяє, пише газета “Наш День“.
Снилася Марії нова криниця. Вона тільки-но вийшла заміж. І її чоловік, молодий, дужий, задумав собі викопати на подвір’ї криницю. Щоб не ходити по воду в інший кінець вулиці.
Була вода у їхній криниці чиста, джерельна, смачна. У сні витягала Марія з тієї криниці воду і відро виблискувало на сонці. Проміння гріло її обличчя, руки. Тільки чому вони зморщені, порепані? Прокидалася. Сонце насправді заглядало у вікно, пригрівало крізь благенькі фіранки. Струшувала з себе залишки сну. Старі руки, стара криниця. Старий ясен – рип та рип… Якось сусід уже пропонував зрізати дерево, поки не всохло зовсім. А їй шкода: ще покійний чоловік садив. Донька і та радила: віддайте сусідові, може, город задурно зоре. Нічого, Марія з пенсії ще кілька гривень для городу виділить.
Вийшла надвір. Скликала курей.
– Тю-тю-тю… Хитрі, пшениці хочете, – примовляла. – А де її взяти? Виділили у колгоспі півцентнера на пай. Їжте картоплю. Хоч і тієї обмаль, не здужає Марія уже більший кусок посадити.
Ще здалеку побачила Петра. Дибав вулицею, прикульгуючи – колись молотаркою зачепило ногу. Одноліток її Василя. Якби не хворе чоловікове серце…
А Петро усе ближче. Заходив на її подвір’я.
– Прийшов знову, Маріє. – Кажи, що надумала. Що діти радять?
А що тут думати? Вчора від доньки листа отримала. Що не слово – одне й те саме: як тобі не соромно, мамо?.. Сьомий десяток
розміняла, а заміж зібралася. Що люди скажуть? Якби вона ближче, звісно, приїжджала б частіше, а так – де Херсон, де Тернопільщина. Дітей треба вчити, вдягнути. Ліпше б їй які гроші вислала, ніж чужого чоловіка на старість годувати.
Марія знає того листа напам’ять. Півночі не могла спати.
– Заходь до хати, Петре.
Застеляла на столі білу скатертину. Витягла пляшку вишняку.
– Хліб приніс? – охоплювала поглядом торбину у руках Петра.
– Приніс, свіжий. Тільки вчора пік. Духовка у мене добра. Але хіба це чоловіча справа пекти хліб? Зробив усе, як ти казала, Маріє.
Засміялася. Вона тоді пожартувала, мовляв, якщо вже прийдеш свататися, то обов’язково з хлібом. Нарізала тоненькими скибочками сало.
– Ще б квашених огірків. У тебе і минулорічні хрумкі, Маріє.
Вона сиділа тиха, поважна. Теребила пальцями кінці хустини. Скільки ті руки, покручені поліартритом, передоїли корів на фермі?
Сорок років день у день, від світанку до ночі.
– Ти і зараз гарна, Маріє. Любив тебе я ще дівкою, а ти за Василя, мого товариша, вийшла.
Знайшов що згадувати. Наливала густий вишняк. Ось так, потрошки, за здоров’я.
– Добре тобі, Маріє. У тебе є донька, онуки. А я зостався сам. Відколи не стало дружини… І без хати, вважай, залишився – віддав племінниці. У неї п’ятеро дітей. Ох, тяжко самому, Маріє.
А вона хіба не сама? Три роки вже не бачила доньки. Онуків – ще довше.
Скрипів старий ясен. Колись до його гілля покійний чоловік підчіпляв гойдалку для доньки. Тільки сліди у корі залишилися.
– Кажи щось, Маріє – повертав її зі спогадів Петро. – Удвох усе-таки господарювати легше. Чи до доньки поїдеш?
Спитай краще, чи донька її кличе? Тільки й пише: квартира тісна, діти ростуть.
– Нікуди я не поїду, Петре. Переходь, будемо жити.
Наступного ранку на подвір’ї Марії весело цюкала сокира. Підстрибував над старим димарем сивою цівкою дим. Петро оглядав господарку.
– Треба полагодити хлівець, Маріє. Поросятко заведемо. І цементу треба купити, а то криниця скоро завалиться. А ясен, справді, треба зрізати. Шафу з нього зроблю. Чи ти забула, я ж бригадиром будівельників був. І ганок перекрити – восени, як підуть дощі, затікати буде.
Десь через два місяці приїхала донька. Заглядала сердито у кожну шпарку.
– То все правда, що сусіди мені написали. Я ж тебе просила, мамо. Чи ти не одержала мого листа? Не думала, що ти зможеш так. А ми збиралися ще усі приїхати. І чоловік, і діти.
Помогти тобі город зібрати, хату відремонтувати. Добре, що я хоч одна дивлюся на цей сором. А з роботою, бачу, ти і без нас справляєшся, мамо, – донька спинилася біля криниці. – Навіть відро повісила нове. Марія дріботіла за донькою.
– Ти б, мамо, ліпше обійстя продала.
Внук твій цього року закінчив школу, в університет вступає. Знаєш, скільки це нині коштує? Кажеш, ти нам пенсію висилала? Хіба то гроші, мамо? Ні, я таки обійстя продам. Де жити будеш? Щось придумаємо. А він, – зиркнула принизливо на Петра, – хай іде додому. Він же чужий тобі, мамо…
Вечеряли Марія з донькою удвох. Петро зник якось непомітно.
– Він не повернеться, мамо. Я сказала йому таке…
– Поговоримо вранці, – перебила Марія доньку. – Ходімо спати, відпочити треба. Ти ж завтра їдеш, доню?
– Мушу, мамо. А хату твою ми й справді продамо. Дача у нас є. Якщо поставити грубку, там і взимку жити можна. Як же це я раніше не придумала?
…На світанку Марія вела Петра селом. Назад, до свого дому. Ішла під руку, як колись, у молодості, ходила з Василем. Запнута новою терновою хустиною, віталася з усіма, хто цікаво зиркав з-за плоту.
– Як же це, мамо? – зустріла їх розгублена донька. – Я уже на поїзд зібралася…
– От і добре. Зараз проведемо тебе з Петром. Сумки тяжкі. То коли ти, казала, приїдеш, доню? Приїжджайте восени. Яблуні за- родять, качки підростуть. На грубку на дачі не витрачайтеся, то зайве. Нікуди я звідси не поїду. Ми вже й цемент купили на нові
цямрини. Стара наша криниця. Але як же без неї?.. Води смачнішої, ніж тут, у всьому селі немає…
Зіна КУШНІРУК.
