— Андрію, що ти кажеш? Це жарт? — я ледь вимовила слова, відчуваючи, як весь світ навколо мене ніби звузився до його обличчя, а кімната наповнилася важким, задушливим повітрям березневого вечора.

Він стояв посеред нашої затишної вітальні, де ще годину тому ми вечеряли всією сім’єю, руки безвольно опущені вздовж тіла, а погляд спрямований кудись у підлогу, на той самий килим, який ми купували разом п’ять років тому в меблевому магазині на околиці міста.

Діти, Максим і Денис, вже мирно спали у своїй кімнаті, оздобленій плакатами з улюбленими мультфільмами, а ми щойно закінчили прибирати зі столу залишки вечері — смажену картоплю з котлетами, яку я готувала з думками про те, як зробити наш звичайний день трохи особливим.

— Олено, я не жартую. Я. зустрів іншу жінку. Не можу більше так жити, обманюючи тебе. Пробач, але я йду, — відповів він тихим, але твердим голосом, ніби репетирував ці слова перед дзеркалом.

Я намагалася триматися хапаючись за край столу, щоб не впасти. Руки мої тремтіли, коли я повільно поставила чашку з недопитим чаєм на стіл, і краплі рідини розлилися по поверхні, утворюючи маленькі калюжки, які нагадували сльози.

— Як це — іншу? Після всього, що ми разом пройшли? Двоє дітей, десять років спільного життя, наші мрії про майбутнє. Ти серйозно? — мій голос зривався на високі ноти, але я стримувалася, щоб не підвищувати тон надто голосно і не розбудити хлопців, які спали за тонкою стіною, обіймаючи свої плюшеві іграшки

Він нарешті підняв погляд, і в його очах, цих знайомих сірих очах, які я любила дивитися щоранку, тепер була якась порожнеча, ніби він вже подумки був десь далеко від нашого дому.

— Я не планував цього. Воно просто сталося. На роботі, вона розуміє мене так, як ніхто інший. Я не хочу брехати тобі далі. Краще сказати правду зараз, ніж мучити нас обох, — пояснив він, переминаючись з ноги на ногу, ніби підлога під ним горіла.

— Правду? А наша сім’я? Максим і Денис? Ти про них бодай подумав? Вони ж чекають на тебе щовечора, питають, коли тато повернеться з роботи, — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, бо згадка про дітей робила все ще боліснішим.

— Я буду допомагати. Фінансово, з дітьми. Я не зникаю назавжди. Але жити тут більше не можу. Олено, ти сильна жінка, ти впораєшся з усім, як завжди, — відповів він, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла кривою, фальшивою, як маска на карнавалі.

Я мовчала довгу хвилину, намагаючись зібрати розкидані думки, які кружляли в голові, як осіннє листя у вітрі. Потім просто кивнула, відчуваючи, як всередині наростає порожнеча.

— Гаразд. Збирай свої речі. Йди зараз же, не чекай ранку, — сказала я спокійно, хоча всередині все кипіло від суміші емоцій.

Він здивовано подивився на мене, ніби чекав бурхливих сліз, благань чи істерики, а не цієї холодної рішучості.

— Ти не запитаєш, хто вона така? Не хочеш знати деталі? — запитав він, ніби намагаючись провокувати реакцію.

— Навіщо? Це нічого не змінить. Йди, Андрію, просто йди, — відповіла я, повертаючись спиною, щоб не дивитися, як він збирає валізу.

Він пішов тієї ночі, а я залишилася одна в тихій квартирі, де кожен куточок нагадував про наше спільне минуле — фотографії на стінах, дитячі іграшки на полицях, навіть запах його парфумів, що ще витав у повітрі.

Це був березень 2023 року, холодний і сирий, ніби сама погода оплакувала кінець нашого шлюбу, і я стояла біля вікна, дивлячись на вогні міста, що мерехтіли в темряві, намагаючись зрозуміти, як моє життя могло так раптово перевернутися.

Тепер, згадуючи той вечір, я розумію, що то був лише початок моєї нової, непередбачуваної історії.

Ми з Андрієм познайомилися в університеті, на факультеті економіки, де я вивчала фінанси, а він спеціалізувався на інформаційних технологіях. Перша наша зустріч сталася на студентській вечірці в старому гуртожитку, де стіни були обклеєні плакатами з рок-гуртами, а повітря наповнене запахом піци та дешевих напоїв.

Я прийшла туди з подругами, одягнена в просту сукню, а він — з компанією друзів, у джинсах і футболці з логотипом улюбленої комп’ютерної гри. Хтось увімкнув гучну музику, і ми опинилися в колі людей, які грали в якусь веселу гру на знайомство, де треба було розповідати смішні історії з дитинства.

— Привіт, я Андрій. А ти хто? — усміхнувся він, простягаючи руку з теплою долонею, і його усмішка була такою щирою, що відразу розтопила мою сором’язливість.

— Олена. Приємно познайомитися, — відповіла я, відчуваючи легке хвилювання, ніби метелики в животі, і ми потиснули руки, ніби це був початок чогось великого.

— Танцюєш? Давай спробуємо, — запропонував він, киваючи головою в бік імпровізованого танцполу, де вже крутилися пари під ритмічну музику.

— Не дуже вмію, але чому б ні? Головне — не наступати на ноги, — засміялася я, і ми закружляли в танці, сміючись над своїми незграбними рухами.

Той вечір ми провели в розмовах: він розповідав про свої мрії відкрити власну фірму, про те, як любить програмувати до глибокої ночі, а я ділилася планами на кар’єру в банківській сфері, про бажання подорожувати світом і бачити нові країни.

Здавалося, ми доповнювали одне одного ідеально — його технічний розум і моя практичність створювали гармонію.

Наступного дня Андрій подзвонив і запросив на каву в маленьке кафе біля університету, де подавали ароматний еспресо і свіжі круасани.

— Олено, вчора було так круто. Давай повторимо, але без натовпу і гучної музики? — сказав він по телефону, і його голос звучав схвильовано.

— Згодна. Де зустрінемося? — запитала я, вже уявляючи нашу розмову.

— У кафе “Затишок” біля головного корпусу. О шостій вечора підійде? — запропонував він.

З того моменту ми зустрічалися майже щодня: гуляли парком, де цвіли каштани, дивилися фільми в кінотеатрі, ділилися секретами. Через рік Андрій зробив пропозицію — це сталося на пікніку в мальовничому парку на околиці міста, де ми розстелили ковдру під великим дубом, а він дістав коробочку з обручкою..

— Олено, ти станеш моєю дружиною? Я хочу провести з тобою все життя, будувати майбутнє разом, — запитав він, стаючи на одне коліно, і його голос тремтів від емоцій.

— Так! Звісно, так! Я не можу уявити життя без тебе, — вигукнула я, обіймаючи його міцно.

Весілля відбулося влітку, тепле і радісне, з 50 гостями в ресторані за містом. Серед гостей була моя близька подруга Ірина, з якою ми вчилися на одному курсі — вона була свідком, танцювала в моїй весільній сукні під час традиційних ігор, сміялася і бажала щастя.

— Олено, ви така ідеальна пара! Я заздрю по-доброму, бачачи, як ви дивитеся одне на одного, — сказала вона тоді, обіймаючи мене після церемонії.

—  Дякую, Ірино. Ти наступна знайдеш своє щастя, — жартувала я, відчуваючи себе найщасливішою в світі.

Після весілля життя потекло спокійним руслом: Андрій працював програмістом у великій компанії, я закінчила університет і влаштувалася бухгалтером у маленьку фірму.

Через рік народився наш старший син Максим — це було справжнє щастя, коли ми побачили його в пологовому будинку, маленького, з моїми блакитними очима і Андрієвою широкою усмішкою.

— Подивися, Олено, який він гарний і спокійний! Наш маленький скарб, — сказав Андрій, тримаючи сина на руках, і його очі сяяли від радості.

— Наш хлопчик. Ми тепер справжня сім’я, батьки, — відповіла я, відчуваючи хвилю тепла, дивлячись на них обох.

Ще через два роки з’явився Денис, і наше життя стало ще насиченішим: безсонні ночі з годуванням кожні три години, пелюшки, перші кроки Максима по квартирі, яку ми орендували.

Андрій багато працював, щоб забезпечити нас усім необхідним — купував продукти, платив за комунальні послуги по 2000 гривень щомісяця, а я займалася дітьми, створюючи затишок у домі.

— Олено, ти впевнена, що хочеш повернутися на роботу? Діти ще такі малі, їм потрібна мама вдома, — казав Андрій, коли я заводила розмову про кар’єру, сидячи за вечерею з тарілками борщу.

— Так, але я хочу розвиватися професійно, не сидіти склавши руки. Може, почну з пів ставки, щоб встигати з хлопцями? — пропонувала я, дивлячись йому в очі з надією.

— Добре, давай спробуємо. Я підтримую тебе в усьому, — погоджувався він, цілував мене в щоку.

Коли Денису виповнилося три роки, я вийшла на роботу в бухгалтерію компанії, і спочатку все йшло гладко: я встигала забирати дітей з дитячого садка, готувати вечерю з свіжих продуктів, куплених на ринку щотижня, прибирати квартиру.

Але з часом навантаження зросло — Андрій мав складний проект на роботі, працював до пізньої ночі, а я крутилася між офісом і домом.

— Андрію, допоможи з хлопцями ввечері, почитай їм казку перед сном. Я втомилася після дня в офісі та готування, — просила я одного разу, сидячи на кухні за чашкою чаю.

— Вибач, Олено, у мене дедлайн горить, клієнт чекає на оновлення програми. Завтра обов’язково, гаразд? — відповідав він, не відриваючись від ноутбука.

Такі розмови повторювалися все частіше, і я не помічала, як між нами зростала невидима стіна — з втоми, нерозуміння, щоденної рутини. Діти росли швидко: Максим готувався йти до школи, Денис любив гратися в садку з друзями. Я крутилася, як білка в колесі, намагаючись тримати все під контролем.

А потім настав той березневий вечір, коли все розвалилося. Після відходу Андрія я сказала дітям наступного ранку за сніданком з вівсянкою:

— Хлопці, тато поїхав у довге відрядження на роботу. Він буде дзвонити нам, але поки що ми самі впораємося, добре?

— Коли він повернеться, мамо? Я сумую за ним, — запитав Максим, дивлячись на мене великими очима, тримаючи ложку в руці.

— Скоро, синку. А ми поки що будемо сильними, гратимемося разом і чекатимемо, — усміхнулася я, обіймаючи його.

Вони повірили моїм словам, і це допомогло мені триматися. Я не скаржилася батькам, які жили в іншому місті. Замість цього я включила режим виживання: збільшила години на роботі до повної ставки, щоб покривати витрати на їжу, комуналку і садок.

Вечорами читала хлопцям казки, гралася з ними, намагаючись не думати про порожнє місце за столом.

Минули місяці, сповнені рутини: ранкові підйоми о шостій, приготування сніданку, відвезення дітей до садка і школи, робота з паперами та звітами, вечірні покупки в супермаркеті. У серпні несподівано подзвонила Ірина, моя університетська подруга, яка жила в іншому регіоні.

— Олено, привіт! Я приїхала до мами на день народження, і подумала — як не зайти до тебе? Хочу особисто привітати з десятою річницею весілля! — сказала вона радісним голосом по телефону.

Я завагалася, бо річниця нагадувала про прикре — Андрій завжди дарував тюльпани.

— Звісно, приходь. Чекаю тебе ввечері о сьомій, — відповіла я, вирішивши, що побачення з подругою може відволікти.

Вона прийшла зі стильною рамкою для сімейних фото за 400 гривень і великим букетом тюльпанів — саме таких, як ті, що дарував Андрій.

— Вітаю, подруго! Десять років разом — це справжнє досягнення! Де Андрій, давайте відсвяткуємо! — вигукнула вона, обіймаючи мене на порозі, і її енергія була такою заразливою.

Я взяла квіти в руки, вдихнула їх свіжий, солодкуватий аромат — і раптом сльози покотилися по щоках, перші за багато місяців.

— Олено, що сталося? Чому ти плачеш? — здивувалася Ірина, ставлячи пакунки на стіл у передпокої.

— Андрій пішов від нас. Ще в березні, Ірино. Все скінчилося, — схлипнула я, витираючи обличчя рукавом.

— Як пішов? Чому ти нічого не сказала? Ми ж подруги, я б приїхала раніше! — вигукнула вона, сідаючи поруч на диван.

— Не могла говорити про це. Навіть думати. Думала, може, минеться, або він передумає. А потім звикла жити так, зосередилася на дітях і роботі, — пояснила я, наливаючи нам чай.

Ми сіли на кухні, де стіл був заставлений дитячими малюнками, і я розповіла все детально — від того вечора до щоденних зусиль.

— Отже, він просто сказав і пішов? Без жодних попереджень? — запитала Ірина, сьорбаючи чай з великої чашки.

— Так. Я не стала утримувати чи розпитувати. Навіщо принижуватися? — відповіла я.

— Ти така сильна, Олено. Але іноді треба виговоритися, поділитися з кимось. А як діти реагують? — поцікавилася вона.

— Вони в порядку, граються, вчаться. Я стараюся, щоб вони не відчували змін, купую іграшки, воджу в парк на атракціони, — розповіла я.

Ми говорили довго, до глибокої ночі: Ірина розпитувала про деталі, згадувала наше студентське життя. Ірина залишилася на ніч, спала на дивані в вітальні, а наступного дня поїхала, обіцяючи дзвонити частіше.

Після тієї розмови я відчула певне полегшення, ніби важкий камінь зсунувся з плечей.

Минуло ще три місяці, сповнені осінніх днів: жовте листя на вулицях, перші шкільні успіхи Максима. Одного пізнього вечора, коли я вже вкладала дітей спати, пролунав дзвінок у двері.

Я відчинила — і там стояв Андрій з тією самою валізою, виглядаючи втомленим, з темними колами під очима, ніби не спав тижнями.

— Олено, можна мені увійти? Нам треба поговорити, — запитав він тихим голосом, переминаючись на порозі.

— Заходь, але тихо — діти сплять, — сказала я, впускаючи його в передпокій, де ще стояли його старі черевики.

Він сів на кухні за столом, де ми стільки разів вечеряли разом, і почав говорити, дивлячись мені в очі.

— Я помилився, Олено. Це була помилка, я скучив за вами всіма. Пробач мені, якщо зможеш, — сказав він, і голос його тремтів.

— Андрію, чому ти повернувся? Що змінилося за ці місяці? — запитала я, сідаючи навпроти з чашкою чаю.

— Зрозумів, що там, з нею, немає справжнього щастя. Тут мій дім, мої діти, ти — жінка, яку я люблю. Я заплутався через стрес на роботі, але тепер все ясно, — пояснив він детально, розповідаючи про свої переживання.

Ми говорили всю ніч: про помилки, про те, як він шкодує, про плани на майбутнє. Він просив пробачення за кожну дрібницю — за те, що не допомагав з дітьми, за пізні повернення додому.

—  Андрію, а як тепер довіряти? Це не просто слова, — запитала я, відчуваючи сумніви.

— Дай шанс, Олено. Я змінюся, буду більше часу проводити з сім’єю, допомагатиму з усім. Давай почнемо з малого — спільні вечері, прогулянки, — запропонував він.

Я постелила йому в гостьовій кімнаті, де стояло розкладне ліжко, і пішла до дітей, довго сидячи біля їхніх ліжечок, думаючи. Вранці я прокинулася з рішенням дати шанс — не для себе, а для хлопців, для нашої родини.

Ірина знову приїхала до нас на гостину. Зустріли ми її разом із чоловіком і вечір був напрочуд тепим і веселим. Ми довго розмовляли про все на світі.

Наступного ранку прощаючись Ірина запитала в мене пошепки:

– Як ти, подруго! Бачу погляд у тебе змінився.

А я й сама не знаю, як я. На душі важкий камінь. Ззовні ніби все прекрасно, життя триває, але в душі і досі невиплакані сльози.

Я ж пробачила, все добре. Чому ж тоді так важко?

Головна кратинка ілюстративна.