Двері в бухгалтерію грюкнули, і я зітхнула, відірвавшись від монітора. Робочий день добігав кінця, але звіт усе ще не сходився. Останнім часом думки про домашні проблеми заважали зосередитися.
— Оленко, ти знову засиджуєшся? — запитала начальниця Наталія, зазирнувши до кабінету.
— Так, треба закінчити квартальний звіт, — відповіла я, намагаючись виглядати спокійно.
— Ти останнім часом часто затримуєшся. Усе гаразд? — її голос був сповнений турботи.
— Усе нормально, просто роботи багато, — я змусила себе посміхнутися.
Наталія похитала головою і зачинила двері. Я відкинулася на спинку крісла, заплющивши очі. Робота стала моїм притулком — тут ніхто не вимагав грошей і не дорікав.
Телефон завібрував — дзвонила свекруха Марія Іванівна. Я скинула виклик, але за хвилину прийшло повідомлення: «Негайно передзвони! Терміново!».
— Що сталося, Маріє Іванівно? — я набрала номер, стримуючи втому.
— Чому ти не відповідаєш? Я весь день дзвоню! — її голос дзвенів обуренням. — Ти гроші переказала?
— Які гроші? — я відчула, як напружується щелепа.
— Як які? На мої потреби. аптеку, наприклад! Я ж просила Сашка попередити.
Я стиснула губи. Звісно, чоловік «забув» сказати про чергову забаганку матері.
— Я вчора переказала вам 2 000 гривень, — відповіла я.
— А сьогодні мені треба ще хоча б 3 000! — відрізала свекруха. — Мені терміново потрібні.
— Але ж у вас і так того добра хоч роздавай — почала я, але вона не дала і слова мовити.
— Ти що, не віриш, що я маю необхідність? Я не здорова людина, невістко, — у її голосі з’явилися сльози. — Тобі байдуже до здоров’я матері твого чоловіка!
Я потерла скроні. Ця розмова повторювалася вже вкотре. Марія Іванівна постійно скаржилася на здоров’я, чекаючи від мене грошей на аптеку, але при цьому виглядала чудово і щовихідних гуляла з подругами в театрі.
— Добре, я перекажу, — здалася я. — Але зарплата лише післязавтра.
— Що? Мені гроші потрібні сьогодні! Позич у колег! — вигукнула вона.
Я поклала слухавку, відчуваючи, як печуть очі. У гаманці залишалося лише 3000 гривень до зарплати, а ще треба купити продукти.
Повернувшись додому пізно ввечері, я відчула запах смаженої картоплі — улюбленої страви Сашка. Він сидів на дивані, втупившись у телефон.
— Де ти була? — буркнув він, не відриваючи очей від екрана.
— На роботі, де ж іще, — відповіла я, скидаючи туфлі.
— Мама дзвонила, сказала, що ти їй зайого наговорила.
Я пройшла на кухню. Раковина була завалена брудним посудом, на столі — крихти.
— Сашко, чому ти не можеш бодай посуд помити? — запитала я, стримуючи роздратування.
— Я втомився, — відмахнувся він. — У мене був важкий день.
— А в мене, думаєш, легкий? — я почала гарячково терти сковорідку. — Ти роботу знайшов?
— Завтра йду на співбесіду, — пробурмотів він.
— Як і тиждень тому? І місяць тому? — я не стрималася.
— Ти на що натякаєш? — Сашко нарешті відірвався від телефону. — Думаєш, я не хочу працювати?
— Я не знаю, чого ти хочеш! Знаю лише, що всі рахунки оплачую я, усі кредити на мені, ще й твоїй мамі мушу допомагати!
— І що такого? Ти ж бухгалтерка, у тебе хороша зарплата, — кинув він.
Я кинула губку в раковину.
— Якої на всіх не вистачає! Я втомилася бути єдиною годувальницею!
— Вибач, що не можу забезпечити сім’ю так, як тобі хочеться! — Сашко скочив із дивана. — Може, тобі іншого чоловіка знайти? Заможнішого?
— При чому тут це? Я прошу лише знайти роботу! Будь-яку!
Телефон задзвонив знову. Марія Іванівна.
— Олено! — її голос гримів. — Коли ти перекажеш гроші?
— У мене зараз немає таких грошей, — відповіла я.
— Як це немає? А на що ти їх витрачаєш? — вона підвищила тон. — Саша казав, що ти нову куртку купила!
Я глянула на чоловіка. Той відвів погляд.
— Куртка коштувала 3 000 гривень, бо стара зовсім зносилася! І взагалі, я не зобов’язана.
— Мені байдуже! — сказала тут же свекруха. — Могла б і в старій походити! Я тут мало Богу душу не віддала, а ти.
Я скинула виклик, відчуваючи, як тремтять руки.
— Мама права, — раптом сказав Сашко. — Ти останнім часом багато на себе витрачаєш.
— Справді? — я різко повернулася до нього. — А хто нещодавно купив новий телефон? У кредит, до речі!
— Мені потрібен був телефон для роботи!
— Якої роботи, Сашко? Якої?
Невдовзі у двері подзвонили. На порозі стояла Марія Іванівна у новому пальті, з дорогим манікюром і сумкою.
— Оце я зайшла, бо ти слухавку кидаєш! — заявила вона. — Совсім знахабніла! Я через тебе нічого купити не можу!
Я мовчки дивилася на її доглянутий вигляд. Щось у мені клацнуло.
— Сашенько, — свекруха повернулася до сина, — ти бачиш, як вона зі мною? А я ж вам допомагаю, постійно щось купую.
— На мої гроші, — тихо сказала я.
— Що? — Марія Іванівна підвищила голос. — Як ти можеш?
Я не слухала. Пройшла до спальні, відкрила шухляду комода. Там лежали всі квитанції, рахунки, записи витрат за рік. Я перебирала папери, ігноруючи слова свекрухи та Сашкові нарікання. У голові пульсувала думка: «Досить».
Через кілька днів я відкрила новий банківський рахунок. Щомісяця відкладала 5000–10 000 гривень. Премія від роботи стала приємним бонусом.
Я ховала чеки, видаляла сповіщення, приховувала сліди. Марія Іванівна продовжувала дзвонити, але я навчилася казати «ні».
— Як це немає грошей? — обурювалася вона. — Ти ж отримала зарплату!
— Маріє Іванівно, я більше не можу вам давати гроші.
— Що означає не можеш? А як же мій кредит?
— Ваш кредит — це ваші проблеми.
Того вечора Сашко влаштував сцену.
— Як ти смієш так із мамою? — бігав квартирою він. — Їй потрібні ліки!
— Ліки? — я гірко всміхнулася. — А нове пальто — це теж ліки?
— При чому тут пальто? Мама не здорова людина!
— Ні, Сашко. Досить. Я більше не даватиму грошей.
Він розходився не на жарт, але я стояла на своєму. Зрештою, він грюкнув дверима і пішов до матері.
Наступні місяці були важкими. Сашко перевіряв кожен чек, кожну покупку. Міг влаштувати сцену через «зайву» пачку печива. Свекруха приходила без попередження, відчиняючи двері своїм ключем.
— Я ж мати! — заявляла вона, коли я протестувала. — Маю право провідати сина!
Але я помічала, як вона одиввляється квартиру, коли мене немає. Речі були зсунуті, шухляди перериті. Та я терпіла. У мене була мета.
Одного вечора Сашко прийшов додому, сам не свій.
— Де гроші?! — поча з порогу він.
— Які гроші? — я намагалася зберігати спокій.
— Не прикидайся! Мама бачила виписку! Де ти їх ховаєш?
— Твоя мама риється в моїх речах?
— Відповідай! Де гроші?!
Чашка впала зі столу, розсипавши уламки.
Я дивилася на бризки чаю на шпалерах, на його чуже обличчя. Щось у мені обірвалося.
— Хочеш знати, де гроші? — тихо запитала я. — Там, де ти їх заробиш і покладеш. Я більше не утримуватиму тебе і твою маму.
— Що? — Сашко остовпів.
— За останній рік я віддала вам понад 100 000 гривень, — я дістала теку з документами. — Кредити, «аптека», подарунки, ремонт маминої квартири. Я все записувала!
— Ти вела облік? Слідкувала за нами?! — він вихопив теку.
— А що мені залишалося? Ви викачували із сім’ї всі гроші! Я працюю на знос, а ви.
Він почав рвати папери.
Я встала, розправивши плечі. Говорити могла заледве, але ж мусила.
— Сашко, мені набридло! Я не дозволю вам більше мене використовувати!
Він застиг, тримаючи обривки паперів. Моя рішучість його явно здивувала.
— Олено, ти що, — почав він м’якше, але я не дала йому закінчити.
— Досить! Я просила тебе знайти роботу — ти не шукав. Просила не давати матері ключі — ти дав. Благала не брати кредити — і що?
Я дістала з шафи зібрану сумку. Сашко зблід.
— Ти що ти робиш?
— Іду геть, — відповіла я, перевіряючи сумку. — Тепер ти сам платитимеш за мамині кредити. І за все інше — теж.
Він узяв мене за руку.
— Ти не можеш просто піти!
— Можу, — я спокійно вивільнила руку.
— Ти все спланувала? — він став кольору стиглої вишні. — Ось куди йшли гроші? На квартиру?!
— Це мої гроші. Зароблені мною. І я не звітуватиму за кожну копійку.
У двері подзвонили. Марія Іванівна зайшла із пафосом:
— Сашенько! Я на таксі приїхала, а це коштує грошей! Ледь викликала, постійно тариф підвищувала. 1000 дайте, мені з таксистом розрахуватись треба.
Вона замовкла, побачивши сумку.
— Це що? Куди ти зібралася?
— Подалі від вас. Додому, — відповіла я.
— Ти й так удома! — обурилася вона.
— Ні. Це була клітка, а не дім.
Розлучення було випробуванням. Колишній чоловік і його мама виявились досить вигадливими людьми. Перекрутили все так, що я ще й утримувати чоловіка повинна була б бо він не здоровий.
Не знаю, як би я впоралась, аби не моя начальниця. Сама розлучена, вона порадила мені прекрасного спеціаліста. Пів року і я нарешті отримала омріяне свідоцтво про розлучення.
А Сашко не довго холостякував, знайшов собі нову пару. Ніби як усе там іде до одруження. Знайома розповідала, що дівчина прекрасна, дуже мила, працює у одному із салонів краси куди ходила моя свекруха колишня. Заробляє не погано, має хлопчика трьох років.
Ходжу який день сама не своя: піти до тієї дівчини, попередити? А чи послухає вона мене? А може вони із нею не будуть такі, як були зі мною?
От як би ви вчинили на моєму місці?
Головна кратинка ілюстративна.
