Звичайно, Валерій, мав би вже мені давно знадобитися, але він вирішив, що він бездоганно виконує роль чоловіка – керує жінкою, тому в його житті нічого міняти не треба.
– Він не дає тобі продихнути!, – каже мені подруга, – Коли ти востаннє на масаж ходила? Чи бодай в магазин за чимось гарним і дорогим, а не практичним і на акції?
– Не пам’ятаю, – кажу я їй.
Мені здається, що я багато чого в своєму житті роблю не пам’ятаючи своїх дій, як пілоти літаків, коли вони садять літак, то просто відключаються на кілька секунд, а в мене виходить на дванадцять годин?
Я з закритими очима встаю і прямую на кухню, щоб зробити собі каву і відкрити одне око. Валерій йде на будову, тому йому треба з собою два термоса і перекус. Щось я приготувала з вечора, але каву і суп треба підігріти до стану кип’ятку і залити в термоси.
Приготувати сніданок і залишити в мікрохвильовій. Одягнутися і піти на роботу.
По дорозі йду так само напівсонно, бо одна кава, то мені на один зуб. Прокидаюся остаточно на роботі і працюю до шостої години, а потім знову наче уві сні: зайшла в магазин, купила продукти, забрала по дорозі взуття з ремонту, купила хліб в кіоску і стала готувати вечерю. Валерій приходить найпізніше, тому вечерю треба розігрівати вдруге.
Хлопці мої вже лягли спати, розкидавши одяг і не помивши за собою посуд. Далі те саме робить і Валерій.
Тоді з Валерієм мені треба покинути й синів?
Чоловік їсть мовчки, сідає за комп’ютер і просить через годину бутерброди, далі на ліжко і хропе.
Я залишаюся все вимити і приготувати щось на завтра на ранок, щоб швидко приготувати сніданок. Валерій дуже не любить, коли він встає, а в раковині посуд.
Ніколи цього не любив і все наше життя ні разу не казав «дякую» за чисту постіль, зате завжди мав зауваження, як мені стати кращою господинею і мамою.
Тоді ще йому допомагала його мама, а моя люба свекруха, яка казала, що негоже чоловіка заставляти дітей в садок водити чи на батьківські збори ходити:
– Чоловіки не такі, як ми, розумієш? Ми витривалі і можемо і те, і се. А вони хочуть відпочити і перед телевізором посидіти. А будеш впиратися, то піде до такої, яка знає, як має себе жінка вести з чоловіком!
– Слухай маму, – казав мені Валерій.
Я пробувала кілька разів відправити його на батьківські збори, але все закінчувалося пошуком ременю. Пожаліла дітей.
Була переконана, що чоловіки всі такі, вони запрограмовані так – поїсти, пограти, поспати. А, коли наполягати на своєму, то можна зламати прошивку і тоді таке почнеться, що заводська буде здаватися тобі раєм.
І як я їх покину? Вони ж без мене пропадуть!
– Вони всі повнолітні, – не вгавала подруга, – і повносправні!
Я стенала плечима і бігла в магазин.
А потім зустріла свого колишнього однокласника. Проговорили цілий вечір в затишному кафе, він підвіз мене додому і поміг вийти з машини, обмінялися телефонами.
Хлопці бурчали, що вечеря давно мала бути готова, одяг випрасуваний і взуття начищене, але я сказала їм «на добраніч» і пішла спати.
Ще ніколи я так не висиплялася, за останні двадцять років, то точно. Прокинулася саме від такого почуття – я виспалася. Зайшла на кухню, де був просто розгардіяш.
Спокійно зробила собі каву і пішла пішки на роботу, милувалася сходом сонця і моїм любим містом.
Однокласник телефонував і запрошував в кафе, а я не відмовлялася. І посуд за хлопцями не мила принципово.
Ввечері слухала, як Валерій вичитує їх, що мати їх нічого не навчила, себто я.
– А ти хіба сам так не робиш, – буркнув старший син.
Валерій затих, а я заснула знову без задніх ніг.
Я перестала купувати продукти і таскати їх на собі, поверталася ввечері і готувала щось, коли було з чого і хлопці, бачачи, що я пішла на кухню, одразу ж казали:
– Мамо, чим тобі допомогти?
Я говорила їм чим, показувала і пояснювала…
Валерій прийшов з букетом квітів.
Кинути можна завжди, особливо, коли не любиш, а я їх люблю.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
