Мій чоловік Тарас сидів за кухонним столом, тримаючи в руках стару фотографію, на якій він, його брат і сестри ще дітьми сміялися разом із мамою. Його очі були повні жалю, коли він тихо промовив: «Як вони могли? І мене навіть не спитали».

Як могли рідні люди так вчинити? І що ми можемо зробити, щоб виправити цю несправедливість?

Ми з Тарасом одружені вже сім років. Живемо в невеликій квартирі в передмісті Києва, виховуємо п’ятирічну доньку Соломію. Тарас — інженер, я працюю в школі вчителькою молодших класів. Наше життя просте, але затишне: вечори за чаєм, прогулянки в парку, сміх доньки, коли ми разом граємося. Але за цією буденною картинкою ховається непроста історія Тарасової родини.

У Тараса є старший брат Роман, молодша сестра Марта і ще одна сестра, Софія, яку ми не бачили роками. Їхній батько зник із їхнього життя, коли діти були зовсім малі, і ніхто з них його не пам’ятає.

Мати, пані Галина, багато років заливала за комір. Через це бабуся Тараса і його тітки припинили спілкування з їхньою сім’єю. Діти, подорослішавши, теж віддалилися від матері. Тарас намагався підтримувати зв’язок із нею, але це було важко — вона часто зникала, не відповідала на дзвінки, а її життя котилося вниз.

— Ти пам’ятаєш, як ми востаннє її бачили? — якось спитав мене Тарас, коли ми сиділи на кухні. — Вона обіцяла, що піде на роботу, що все зміниться. А потім знову пропала.

Я кивнула, згадуючи ту зустріч. Пані Галина тоді виглядала втомленою, але в її очах ще жевріла надія. Ми з Тарасом купили їй продукти, відвезли до лікаря. Але після того вона знову зникла.

Софія, старша сестра Тараса, поїхала з міста ще в юності. Ніхто точно не знав, куди вона подалася. Хтось казав, що вона в Польщі, хтось — що в Італії.

Тарас іноді згадував її з теплом, але з сумом додавав: «Вона просто зникла. Мабуть, не хоче мати з нами справи». Я намагалася його підтримати, але бачила, як йому боляче через цю втрату.

Роман, старший брат, був людиною творчою. Він грав на гітарі, саксофоні, акордеоні, вів весілля і корпоративи як тамада. Ще він захоплювався фотографією — його роботи навіть публікували в місцевих журналах. Роман завжди здавався мені веселим і безтурботним, але Тарас якось зізнався, що брат уникає серйозних розмов про сім’ю.

— Він завжди каже: «Живи сьогодні, Тарасе, не копайся в минулому», — розповідав мені чоловік. — Але я не можу так. Мама все ще наша мама, попри все.

Марта, молодша сестра, була іншою. Вона працювала менеджеркою в великій компанії, нещодавно купила квартиру в центрі міста, але нам про це не розповідала. Я дізналася про це від спільної знайомої, яка випадково згадала, що бачила Марту в новому будинку. Тарас тоді лише знизав плечима:

— Ну, молодець, що в неї все добре. Шкода, що не поділилася радістю.

Усе змінилося одного осіннього вечора, коли ми з Тарасом гуляли біля будинку. Його телефон задзвонив — це була сусідка пані Галини, тітка Віра, яка жила в тому ж під’їзді. Її голос тремтів від обурення.

— Тарасе, я сама тобі не раз жалілась на твою маму, але оці сусіди нові, що у її квартирі тепер живуть. Ви совість маєте, діти? Ви ж у мене на руках виросли. Ну невже не бачили кому квартиру продаєте?

Тарас стояв, мов водою злитий:

— Які нові сусіди? Хто що продав? А мама?

Сусідка помовчала а потім запитала

— Тарасе, ти знаєш, що твої брат із сестрою зробили? — почала вона без передмов. — Вони забрали твою маму в село, а квартиру продали! Я бачила, як вони виносили її речі.

Я відчула, як у мене похололо всередині. Тарас стояв, тримаючи телефон, і мовчав. Його обличчя побіліло.

— Як це продали? — нарешті видавив він. — У нас в селі старенька хатинка лишилась ще від дідових батьків. Там жити неможливо, навіть вікон немає. Мама тепер живе в тій розвалюсі, де ні води, ні тепла?І куди поділися гроші?

— Не знаю, синку, — зітхнула тітка Віра. — Але чула, що Роман із Мартою щось ділили. І ще, вони Софію знайшли. Вона приїжджала. Тільки не кажи, що ти й цього не знав.

Тарас повільно опустив телефон. Я взяла його за руку, але він лише похитав головою.

— Олено, як вони могли? — прошепотів він. — Це ж мамина квартира. Вона там жила все життя.

Того ж дня ми вирішили розібратися. Тарас зателефонував Роману. Я сиділа поруч, слухаючи їхню розмову.

— Романе, що сталося з маминою квартирою? — прямо спитав Тарас.

На тому кінці дроту запала тиша. Потім Роман відповів, намагаючись звучати невимушено:

— Тарасе, ти ж знаєш, у якому стані була мама. Ми подумали, що в селі їй буде краще. Свіже повітря, тиша. Та й від друзів далеко. Їй там буде значно краще.

— А квартира? — перебив Тарас. — Ви її продали?

Знову пауза. Потім Роман зітхнув:

— Так, продали. Вона була в плачевному стані, борги за комуналку. Ми з Мартою і Софією вирішили, що так буде краще.

— Софією? — Тарас аж підвівся. — Ви її знайшли? І що, гроші куди пішли? Облаштували мамі нормальне життя в селі?

— Слухай, не починай, — різко відповів Роман. — Ти ж не цікавився мамою останні роки. Ми зробили, як вважали за потрібне.

Тарас кинув слухавку. Я бачила, як він намагається стримати емоції.

— Вони навіть не сказали мені, — тихо промовив він. — Я їхній брат, Олено. Як вони могли?

Я обійняла його, але знала, що слів замало. Ми вирішили поїхати в село, щоб побачити, в яких умовах тепер живе пані Галина. Так, вона ніколи не хотіла знати своїх дітей. Проганяла, якщо приходили. Інколи імена плутала. Періодично виходила заміж, нові чоловіки тим більше бачити нікого не хотіли. Але щоб село?

Село, куди відправили пані Галину, було за годину їзди від міста. Будинок, у якому вона тепер жила, був для життя не придатним. Дах протікав, у вікнах гуляв вітер, а воду доводилося носити з криниці в сусідів.

Пані Галина зустріла нас на порозі. Вона виглядала старшою, ніж я пам’ятала, але в її очах було щось нове — суміш сорому і виклик і якась надія, чи що. На ногах вона стояла міцно і це радувало.

— Приїхали? — тихо сказала вона. — Я не думала, що ви захочете мене бачити.

— Мамо, як ти тут? — спитав Тарас, оглядаючи холодну кімнату. — Чому ти не сказала, що тебе сюди відправили?

Вона опустила погляд.А— А кому я треба от така? – з викликом поглянула на нас. – Що заслужила те й отримала. Чи не так ви думаєте? Хочете поглянути як живу? Заходьте, зловтішайтесь. Мені нічого приховувати, тут і кямки на дверях немає. Лиш я холод.

Я пішла до авто а чоловік ще довго розмовляв із матір’ю. Зрештою, коли він повернувся ми поїхали у магазин, узяли продуктів, а потім поїхали до старости села.

— Я хочу матері хату тут придбати, – сказав мені чоловік сухо, – Я знаю, ми відкладали гроші на навчання доньки, але я не зможу жити спокійно, якщо не попіклуюсь про неї. Розумієш?

Я розуміла. Той день ми витратили на те, аби придбати і привести до ладу хатину яку майже за дві години придбали у сільській раді. Швидко все: розписка, гроші на карту і вже ключі наші.

Та й дім був у жилому стані – старенька господиня лиш місяць як у засвіти пішла, тож навіть дрова на зиму і ті були. Повертались ми у місто зі спокійною душею.

Але найцікавіше було попереду. За три місяці коли ми приїхали провідати маму чоловіка то побачили ту ж картину, що була у місті: розкидані речі, незрозуміла компанія і мама, яка світу білого не бачила.

— Треба її забирати до нас, – сказав чоловік раптом. – Сама вона так довго не протягне.

Чоловік стоїть на своєму: хоче забрати маму і край. А мені світ обертом. Куди? Чого? У нас діти.

От як тепер бути?

Головна картинка ілюстративна.