Може, комусь і ясно, а я довіряла чоловікові, ми ж родина, то як це могло статися, тим більше, що ми разом якісь сім років.
Так, за цей час можна багато чого зрозуміти, що ти хочеш від життя і з ким ти хочеш це життя провести. Я тільки укріплювалася в думці, що Іван – моя людина, я йому довіряю і хочу з ним жити до старості, ростити дітей та дочекатися онуків.
Ми будували власний дім, бо вирішили, що наші діти мають мати власний простір, подвір’я і домашніх улюбленців. Я категорично проти тримати тварин в квартирі і Іван зі мною згідний.
Ми мріяли посадити сад, щоб мати свої яблука і багато видів черешень. Коли Іван працював в Польщі, то він побачив, які бувають різні сорти черешень і мріяв купити саджанців і звідти привезти.
То, коли ви живете в такій атмосфері, в таких планах, то де має закрастися думка, що у вас не все гаразд?
Ми купили ділянку і вже заклали сад та залили фундамент.
Я вирішила, що буду їздити з ним на роботу, щоб пришвидшити сам процес зведення будинку. Якщо чесно, то це не дуже вигідно, оскільки ми знімали квартиру, а це доволі дорого. Це ж не живеш на фермі або з п’ятьма жінками.
Але ми йшли на такі витрати, бо були разом. А, коли я зрозуміла, що при надії, то вирішила, що треба берегтися.
Я вже була вдома, а Іван мені сказав:
– Я вирішив, що поїду далі, в Норвегію. Хоч і надовго, але за кілька років я зароблю стільки, що вже вас не покину.
Тоді я це сприйняла нормально, бо хотіла аби наша дитина росла в нашому будинку. Далі на мене звалилося будівництво хати і поява дитини. Скажу чесно – про чоловіка згадувала лиш тоді, коли не вистачало грошей на будову.
Іван дзвонив, говорив з малим по телефону, тішився, що той каже «тато» перше, ніж «мама», контролював процес будівництва, казав все знімати та пересилати йому фото.
Пройшло три роки і я думала, що він вернеться, але чоловік не спішив.
– Ти молодець, що звела хату. Але треба ще й ремонт зробити, тому я ще на рік залишуся.
За роком пішов другий, далі третій.
Мама моя почала бити на сполох, мовляв, чоловіка нема в хаті, а ти собі сидиш.
– Мамо, він працює, а не займається дурницями.
– Лідо, чоловіка нема вдома шість років! Ти хоч трохи думаєш головою?
– Я знаю свого чоловіка!
Чого я мала думати щось на нього. Коли сама була йому вірна всі ці роки в мене й думка не закралася хоч на когось глянути! У мене було купа клопотів, бо дитина росла, будинок доходив до ладу, а тепер треба було меблі вибирати.
Тим більше, що Іван дзвонив мало не щодня, щоб розпитати як ми та що робимо.
Аж потім гульк – він телефонує раз в тиждень. Я тоді була забігана, чи то малий прихворів чи ще щось і не дуже звернула уваги, що Іван так довго не телефонує.
Потім сама почала дзвонити. А він так неохоче говорить, мовчить. Погляд ховає.
– Щось сталося, – питаю, – у тебе все добре? Ти захворів?
– Ні. Все нормально, не хвилюйся.
То й добре.
А потім через місяць він мені каже, що втомився від такого життя і не вернеться до нас!
Ви уявляєте?
– Як втомився?, – питаю я його, – Ти ж сам наполіг на тому, щоб так жити! я тобі вже сто разів казала їхати додому, а ти все відкладав, а тепер «втомився»? Дитина тебе бачить лиш крізь телефон, то вона не втомилася? Я не втомилася жити шість років без чоловіка і будувати хату?
Виключив і все.
А тепер всі кажуть, що то було очевидно, що він не сам, бо чоловіки вони не здатні довго бути самі.
– Хто це каже?, – говорила я тоді, – Є якась статистика? Чоловік не має совісті, що ви таке говорите?
Я була певна на тисячу відсотків, що мій чоловік абсолютно інший! Що він серцем і душею з нами, так само, як ми з ним.
Просто не розумію, як таке сталося?
Фото Ярослава Романюка.
