Поки ця родинна «традиція» мене не стосувалася, то я жила з родичами дуже навіть мирно і добре, ходили в гості, дітей разом бавили, забігали на каву. Все було чудово. Але ось стала вже троюрідна сестра у мене на порозі та й каже:
– Наталю, позич мені гроші. Сама знаєш, як зараз є, Олег ніде не працює, сидить вдома, одна я заробляю, а діти ростуть. Я тобі віддам.
І тут я очима закліпала. А волосся вже на голові заворушилося. Одразу прийшла на гадку і бабуся, і мама.
Справа в тому, що ми не є багаті люди, тобто, починаючи від бабусі, яка мала пенсію в дванадцять гривень колись і з тих грошей відкладала собі на пам’ятник. Так от, була тоді така історія між нею та її рідним братом, дідусем якраз цієї Юлі, що прийшла до мене позичатися.
Приніс Микола до моєї бабусі гроші, велику суму, щось він тоді з дочкою посварився і вирішив, що гроші мають бути в моєї бабусі. І та їх тримала, доки все в родині знову не стало добре. Микола прийшов і гроші забрав.
А через якийсь час приходить до бабусі … знову по гроші!
– А я тобі в ту неділю віддала.
– Не кажи таке, я не приходив і грошей ніде нема.
Нагадаю, що в бабусі тоді пенсія була в тих дванадцять гривень, а сума була сто гривень чи десь так, але для бабусі то була велика сума, бо вона потім дуже плакала, що не має більше грошей.
І ще були випадки вже з моєю мамою, коли позичали гроші і дуже довго не віддавали, що мама мала ходити і просити віддати.
– Я Наталку маю відправляти вчитися, геть грошей нема, віддайте.
І було таке, що одразу віддавали, а було, що перепозичали в когось і віддавали. Мама божилася, що більше ніколи їм не позичить, бо у них на столі завжди була як не риба, то ковбаса, а мама завжди все складала на щось: то на весілля, то на навчання, бо вона вважала, що позичатися по людях соромно.
– Треба лише на себе розраховувати, – казала вона мені.
І я вам так скажу, що мама мене вивчила, як і сестру, зробила нам весілля з татом і не ходила та нікому пороги не оббивала.
– В людини має бути запас про всяк випадок. А як не зможете ногами доповзти та в когось позичити, тоді що?
Я ж вдало вийшла заміж, мій чоловік вже мав на той момент свою квартиру і машину, вже мої діти через два роки будуть думати про те, куди поступати, так що я гроші маю.
Але я не хочу їх позичати Юлі. Як на мене, то цілком логічно, що вже два покоління наші обпеклися і на цьому хтось має поставити крапку.
– Ні, я не позичу, – кажу я їй.
– Як? Ти родині гроші не позичиш? Та ми разом з дитинства, та я тебе думала взяти старостівною як будуть діти женитися, а ти отак. Я ж тобі віддам, ще й тобі зверху накину, раз ти така.
– Не хочу я ні зверху, ні знизу. Я не позичу, бо ви такі, що завжди за вами треба находитися аби ви віддали.
– Ми такі? Та то ви такі, що хочете привласнити і як тільки на день зарплати вам не віддають всю суму, то ви будете пороги оббивати щодня, – почала вона казати свою правду, – То хіба порядні люди за місяць хочуть аби їм гроші віддали? Як позичають, то значить нема і треба почекати, тим більше, що ви родина.
Вже й мама прибігла на цей гомін та каже, що сама позичить, але я вже пішла на принцип:
– Хай в когось іншого позичає, раз ми не такі. Мамо, скільки ви разів казали, що нема у нас грошей на щось, бо вони ще не віддали? А тепер знову те саме я маю в дорослому віці переживати? Ні.
І ось так вже й по родинних зв’язках, хоч ми недалеко одні від одних живемо, але вже ніхто ні до кого не ходить. Я не хочу бути добренькою для цих людей от і все. Хоч і кажуть, що в скрутний час треба помагати родині, але треба ще дивитися, кому ти помагаєш. Хіба ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
