Я стояла на кухні, тримаючи в руках тарілку з святковим тортом, а свекруха, пані Валентина, дивилася на мене з таким виразом, ніби я щойно вчинила щось непробачне. Гості були у вітальні а ми вийшли за тортом.
– Як ти взагалі можеш так бездумно розкидатися грошима мого сина? – голос Валентини Іванівни дзвенів у наповненій кульками кімнаті, ніби хтось різко провів нігтем по склу. Гості вже почали ніяково перезиратися, а я все ще тримала в руках порожній піднос від солодощів.
– Валентино Іванівно, це ж для Софійки день народження, – спробувала я говорити спокійно, хоч у горлі вже стояв клубок. – Ми з Романом разом планували, хотіли, щоб у неї залишилися гарні спогади…
– Свято? – вона підвищила голос. – А те, що ти вже роки сидячи вдома, нічого не робиш, це теж свято? Ти думаєш, мій Олег має вічно тягнути тебе на собі? Ти для нього – просто тягар! Без роботи, без копійки свого заробітку!
Роман зробив крок уперед:
– Мамо, ну досить…
– Ні, не досить! – вона повернулася до нього різко. – Я довго мовчала, бо думала – ти сам розберешся. Але ж ні! Вона тебе просто на шиї сидить! Жодної копійки своєї, жодної допомоги – тільки вимоги й забаганки!
Я відчула, як обличчя палить.
– Я виховую вашу онуку, – сказала я, вже не стримуючи голосу. – Цілий день з нею, бо вона часто хворіє. Ви ж прекрасно знаєте…
– Знаю! – перебила свекруха. – І знаю, що ти могла б давно знайти хоч якусь роботу! Хоч через інтернет! Але ні – зручніше чекати, поки Роман усе принесе. Ти просто дармоїдка!
Це слово вразило сильніше за все. Я відчула, як сльози навертаються на очі.
– Дармоїдка? Після всього, що я…
І тоді ми обидві заговорили одночасно. Голоси перепліталися, слова летіли гострі й болючі. Софійка, налякана, притулилася до тата, а гості почали прощатися раніше, ніж планували.
Той вечір я довго не могла забути. Лежала в темряві й думала: а може, в чомусь вона й права?
Коли ми з Романом побралися, мені був двадцять один рік. Я закінчувала четвертий курс графічного дизайну, мріяла про власні проєкти, про великі замовлення, про те, як мої роботи друкуватимуть на білбордах і упаковках. Роман працював у логістичній фірмі, ми винаймали крихітну квартирку на Троєщині, і все здавалося можливим.
– Ти впевнена, доню? – запитувала мама по телефону. – Навчання ж не закінчила…
– Мамо, я кохаю його, – відповідала я. – Ми все встигнемо.
Але життя мало інші плани. За кілька місяців я зрозуміла, що чекаю дитину. Радість змішалася з тривогою – як усе поєднати?
– Не переживай, люба, – обіймав мене Роман. – Я подбаю про вас обох. Ти закінчиш університет, коли буде час.
Я взяла академічну відпустку.
Мої батьки жили в іншому місті, далеко, тож основною підтримкою стала Романова мама. Вона була поруч у найважчі моменти: і порадами допомагала, і практично – готувала, прибирала, сиділа з малечею, коли мені треба було відпочити.
Я щиро вдячна їй за той час, бо без неї було б набагато складніше.
– Ти молодчинка, – казала вона тоді м’яко. – Перші місяці найскладніші. Я свого Романа теж одна тягнула, коли чоловік у рейсах був.
Я щиро вдячна їй була за ту підтримку. Вона справді багато робила.
Софійка народилася навесні. Валентина Іванівна приїхала до пологового однією з перших, з теплими речами й квітами.
– Оце наша красуня, – шепотіла вона, дивлячись на донечку. – Очі Романові.
Наша донечка часто хворіла в перші роки – то нежить, то температура, то інші дитячі недуги. Через це я не могла повернутися до університету чи шукати роботу.
Так і вийшло, що я повністю залежала від Романового заробітку. Він працював, брав понаднормові, щоб ми могли собі дозволити невелику квартиру в новобудові.
Ми економили на всьому: одязі, розвагах, навіть на продуктах вибирали найдешевше. Але трималися разом, мріяли про краще майбутнє.
– Треба своє гніздечко, – казав він. – Для нашої принцеси.
Ми рахували кожну гривню. Я навчилася готувати смачні страви з простих інгредієнтів, шукати знижки, купувати речі на сезонних розпродажах. Роман ніколи не нарікав, хоч я бачила його втому.
– Ти мій найкращий, – шепотіла я йому ввечері.
– А ти – моє натхнення, – усміхався він.
Коли Софійці виповнилося майже чотири, хвороби відступили. Ми знайшли хороший садок із творчими заняттями й вирішили: після дня народження віддамо.
Я вирішила влаштувати справжнє свято для доньки – з аніматорами в костюмах казкових героїв, яскравим оформленням кімнати стрічками, кульками, гірляндами, і купою цікавих подарунків.
Хотіла, щоб у неї залишилися теплі спогади про дитинство.
Софійка була в захваті! Вона сміялася, бігала з дітьми, танцювала з аніматорами. Р теж посміхався, дивлячись на неї. Гості – наші друзі, сусіди, родичі – хвалили організацію.
– Мамо, це казка! – раділа Софійка.
– Для тебе, моя зіронько.
Свято вийшло чудовим: діти сміялися, аніматорка співала, подарунків було море. Але Валентина Іванівна з самого ранку ходила похмура. А потім сталася та розмова.
Після неї я не спала ніч. Думала: може, час змінюватися?
Наступного дня я сказала Роману:
– Хочу відновити навчання й знайти роботу, хоч віддалену.
– Якщо тобі це потрібно – я підтримую, – відповів він. – Ти ж така талановита.
Я поїхала до університету, поговорила з деканом, перейшла на заочну форму.
Потім подзвонила подрузі Оксані, фрілансерці-дизайнерці:
– Оксан, допоможи почати.
– Нарешті! – зраділа вона. – зараз усе розповім.
Я все зробила. Працювала ночами, коли Софійка спала. Перші замовлення були маленькими, але вони були.
– Мамо, а це що? – питала донька, заглядаючи.
– Банер для магазину, сонечко.
Через кілька місяців я вже мала постійних клієнтів. Платила за садок, купувала продукти, відчувала себе незалежнішою.
Валентина Іванівна помітила.
– Бачу, ти взялася за розум, – сказала якось.
– Так, – відповіла я. – І навчаюся, і працюю.
– Ну… тоді, мабуть, я трохи переборщила, – пробурмотіла вона.
Відносини налагодилися, але попередньої близькості не стало. Я трималася ввічливо, але на відстані.
Та глибоко всередині, у найсокровенніщому куточку серця, я була їй вдячна. Саме той болючий вечір змусив мене повірити в себе й зробити крок уперед.
Тепер, дивлячись на щасливу Софійку, на усмішку Романа, на свої завершені проєкти, я розумію: іноді найгостріші слова стають найкращим поштовхом до кращого життя.
Головна картинка ілюстративна.
