Тільки ти маєш оступитися і все – вже в тебе чоловіка нема. Так, я випадково зійшлася з іншим. Але ж це було миттєво, блискавично і зовсім трохи. Чому ніхто не рахує, що я з Сергієм прожила двадцять три роки!
За ці роки між людьми всяке буває і можна було б пробачити, але ж як пробачити, коли вже тебе голубить Ольга?
Як він має мені пробачити. Коли вона кожен день у вуха вливає та додає йому жалю? Я ні подзвонити не можу, ні зустрітися аби вона не була поруч та не хапала його за руку чи не кидала слухавку.
Діти теж на мене образилися:
– Як ти могла в твої роки? Ти ж нам так розказувала як правильно жити, а сама?
Ох, діти, діти!
Сама не знаю, як так сталося.
Ми з Сергієм разом з університету, ще й весілля у нас було студентське – в столовій, купа молоді і кімнатка в гуртожитку. Але щасливі були – не передати. Та обшарпана маленька кімнатка була наша!
Хто не жив в гуртожитку разом з чотирма дівчатами в одній кімнаті і з ванною на поверсі не дізнається, що то за щастя мати щось своє!
Ми так раділи, думали, що надалі нас чекає лиш безхмарне небо, власна квартира і робота, де все буде легко і правильно.
Але почалися дев’яності і нічого легко не було. Ледве квартиру отримали, практично вскочили в останній потяг, чим до тепер тішимося.
І почалися у нас і сварки, і непорозуміння, вимагали один від одного більше, ніж могли самі. Ой!
Але ми якось вижили і дітей ростили, і працювали.
Але все оте життя можна назвати одним словом – тягнули лямки. Впряглися, спочатку було весело, а тепер покаталися і пріть санки вгору.
– А коли ще кататися, – питається.
– Ніколи, тягніть…
А я ж іще така молода, мені хочеться кататися, веселитися, робити якісь дурниці, як от витрачати гроші, гуляти до ранку.
Замість того у мене робота, варіння їсти, приймання онуків на вихідні та цілий тиждень ще якісь клопоти.
Просто не дають жити і все.
Коли ж мені Сергій сказав, що купив путівки в Трускавець я просто ожила! Нарешті! Десь разом і далеко, щоб безмежна лінь і цілюще повітря з неймовірними краєвидами.
Проте, Сергій поїхати не зміг, щось знову на роботі.
– Їдь сама, два тижні як не як, – сказав він, але я й не думала відмовлятися від такого шансу.
Ох, це було чудово! Спати досхочу. Нічого цілими днями не робити і при цьому смачно їсти й добре пити.
Як на мене натрапив Іван – не розумію і мов п’явка вчепився – квіти, компліменти, очі аж горять. Господи!
Коли на мене таким палючим поглядом дивилися?
А далі все як у сні, коли не хочеш прокидатися і боїшся, що задзвонить будильник.
З цього сну мене вивів погляд Сергія – він таки приїхав і все зрозумів.
Я кинулася щось пояснювати. Але що ж тут пояснити?
– Сергію, пробач, – кричала я в слід машині, що швидко від’їжджала.
До кінця путівки було ще кілька днів і я вирішила залишитися аби Сергій мав час вгамуватися. Іван так само здимів, як і моє щастя.
Я приїхала додому маючи в голові вже цілу промову-пояснення, але її не було кому слухати: Сергія не було вдома, як і його речей! Я кинулася обдзвонювати дітей, друзів, але ніхто не знав, де він.
Подзвонила до свекрухи, але краще б не дзвонила, вона сказала багато-що, але не те, де Сергій.
Про те, що він з Олею я дізналася від шкільної подруги десь через місяць, яка її з Сергієм бачила десь в місті.
Я втішилася, що з ним все гаразд, але й розізлилася, що він знав куди побігти.
Але найгірше – як вона могла його чекати стільки років?
Чекати і дочекатися?
І тепер через неї я не можу помиритися з чоловіком. От тобі й одинокі жіночки-кульбабки, які нікому нічого.
А потім як вчепляться кігтями, то вже й не віддадуть нічого.
Фото Ярослава Романюка
