А вони й тікають, думають, що я пса буду спускати… та я б і не спустила, то ж діти… Хоч і чужі…
Вони переселилися до двору Потапенків, який вже роки як поріс кропивою і лопухами… Там хіба гади водяться, а не малина…
Я чула, що до них заселилася жінка з дітьми, але вони до мене не йшли, а я до них. Я не з тих цікавих, що прийдуть та принесуть якусь закрутку чи відро картоплі, а в душу лізуть, наче вже їм жінка винна розказати все своє життя.
Шкода мені дітей, але звідки я знаю, що то за люди? Я тільки своїм допомагаю…
Але й ні – я навіть своїм не допомагаю, бо нема чого! Вже рота роззявили на мою господу, як тільки Михайла не стало… То на складку на поминки нічого не дали, а як прийти та рота розкрити, що вони тут після мене будуть господарями, то вже!
– Ви, Гафіє, жінка дуже злопам’ятна і такі, на жаль, дуже довго живуть, – сказали вони, коли йшли від воріт.
Ага, зараз я вже кудись дінуся! Я просила місяць аби прийшли поправили гусак на даху, бо вітер піддер, то прийшли? Мусила по селу просити в чоловіків аби зробили і ще й потім гостити, то за що я маю кому допомагати?
Хтось мені яблуньку посадив чи малину? А рвати, то руки знайдуться…
Що то за люди такі прийшли жити, що хочуть моє вкрасти? Вирішила я одразу розказати новим сусідам, що зі мною жарти погані і на мою пенсію в три тисячі нема чого рота роззявляти і я вже матиму на приміті, як хтось з хустинки, що в шафі, витягне.
Пішла я на ту обору, куди вже роки не заходила, бо кропива була вище мене і рота розкрила: все викошене, хата якась вища стала, помальовані двері і вікна… Думаю, чого це мене голова боліла так, а то від них заносило фарбою.
Вийшла на поріг жінка, ще молода, але дуже сумна, а діти… їх п’ятеро…
– Що вже мої наробили, – питає.
– Та ще нічого, але прийшла попередити, щоб не робили, бо зі мною жарти погані, – кажу своє я.
– Вони не будуть, – впевнено сказала мати, – Якщо допомогти, то вони охоче, але до шкоди – ні.
– Ну дивіться, бо як не батько, то я повчу, – кажу далі.
– У нас нема тата, – пискнуло якесь маля, але мати на нього цитькнула…
Я пішла геть… У них нема тата і мого Михайла теж нема… Важко без чоловіка…
Я довго думала чогось, крутилася і не могла заснути…
Важко без чоловіка вдома, а як без чоловіка на чужині?
Ще й ті діти такі, всюди очима пропікають…
На наступний день, я, як тільки побачила ті очі між парканами, то гукнула:
– Ану у ворота йдіть… Так, так, ті, що тут заглядаєте! Ось сюди будете малинки збирати. Вперед. Тільки акуратно, не поломіть пагінці.
За яку годину вся малина була зібрана.
– Молодці, – кажу, – ось ця половина – то ваш заробіток, а інше мені.
І якось так пішло, що й яблука чи сливи рвати, то діти мені допомагали, а я їм потім ще й спечу щось смачне з ягід.
– Беріть, беріть… Знаю я ту піч, сто років не пекла по-людськи, то й тепер не буде, а у мене не піч, а золото…
Марина теж приходить, так звати матір дітей. нічого про себе не розказує, а мовчки допоможе і все. Я таких людей люблю, що мало балакають, а більше роблять…
Я їм на зиму до себе запропонувала, бо та хата вже геть стара і толку з неї не буде.
– У мене дві великі кімнати і всюди є піч, тому буде взимку тепло і не сумно. А там, на весну, знову в ту хату підете, як захочете. Головне, холоди перебути.
Люди мають один другому помагати, навіть, якщо лиш для того аби перетерпіти зиму.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.